Вечірня спека перону вокзалу Бухарест-Норд виявилась не такою страшною, як то виглядало з екрану телевізора... швидко роззираємось навкруги, вивчаючи обстановку, і за пару хвилин є план дій - банкомат, рюки в камеру зберігання, квитки на поїзд до Сімерії, "тошнотіки" в МакДональдсі, і за наступні 3 години до нашого поїзда на Арад збігаємо на екскурсію Бухарестом. Самий складний момент - придбання квитків (бо треба говорити румунською). Дістаю потрібний листок роздруківок актуальних для на наших планів розкладів, підкреслюю потрібний поїзд, позначки 1го класу і спальних місць, дописую "2 persons" і через скло показую касирці - є квитки, і можна бігти на екскурсію. За 2,5 години з заходом в центр Бухареста, не побачили нічого вартого уваги, але зробили приємне відкриття - молодь в свой більшості пристойно говорить англійською, що обнадіювало, оскільки мовна проблема виглядала навіть більш загрозливо, ніж складні погодні умови в горах. Біля 23ї повертаємось на вокзал (Gara Nord) забираємо рюки, випиваємо по каві і йдемо до поїзда. Підійшовши до вказаного в квитках (для поїздів типу rapid вагон і номер місця в них вказуються) вагону виявилось, що він з сидячими місцями, а їхати всю ніч, 8 "з копійками" годин... Звертаюсь англійською до поруч стоячого кондуктора з запитанням чи той це вагон, який вказаний в моєму квитку?.. на моє здивування він мене зрозумів і, глянувши на квиток, ствердно відповів. Подякувавши, ми розвернулись і пішли до спального вагону, біля якого стояло двоє кондукторів, пару хвилин розмови англійською (знову наше приємне здивування) та 104 леї доплати, - і ми заходимо в супер-комфортабельне купе вагону на Венецію. По банці пива "Ursus" параллельно з прощупуванням "наворотів" купе (щось подібне я бачив тільки в поїзді Київ-Прага в чеському вагоні) і солодкий сон під тихий стукіт коліс на "єврокойках".
в Південних Карпатах
Munţii Retezat/Retezat Mountains 1:50 000,
1.ediţie, DIMAP Bt., Budapest, 2000
Координати і треки для масиву Ретезат
на alpinet.org
Опис маршрутів та лоґістики гірського району
Ретезат в Південних Карпатах
WGS84 координати об'єктів в тексті зняті з
місцевості, представлені в форматі dddmm.mmm
Зранку провідник (вони є тільки в спальних вагонах) віддав нам квитки з квитанцією про нашу вчорашню доплату, і ми виходимо в прохолоду станції Simeria (~120 км до кордону Румунії з Сербією). Навколо невисокі гори вкриті соковито-зеленою травою і лісом, але вигляд самої, хоч і досить великої за розмірами станції, говорить що ми в глибокій провінції. Тепер треба вирішити чи чекати більше 2х годин на поїзд до Хунедоари (Hunedoara), в якому через 15 хв. їзди колія закінчиться тупиком, і вже там шукати варіанти подолання біля 40-45 км. до точки запланованого старту, чи шукати їх тут. Підходимо до будівлі вокзалу і через скрізні двері бачимо чудо на площі - вона вся заповнена жовтими "Дачами" з шашечками! От і є рішення! Виходимо на площу і вибираємо машину в якій би комфортно було і нашим рюкзакам - щось типу пікапу. Водій похилого віку, тому вирішую запитати чи говорить він англійською на що отримую відповідь "Єс" - це було перше і останнє слово англійською, але бажання зрозуміти куди нам треба було настільки великим, що мені залишилось тицьнути пальцем в позначку кабани Кирнік-Каскаде (Cârnic Cascadă) на карті. І обговорити чисто вже формальне для мене питання ціни (ми виїхали з Запоріжжя 28 червня ввечері, а зараз вже був ранок 1 липня - майже 3 доби в дорозі... плюс моє переконання що все вжитті прагне до рівноважного стану - десь програєш, а десь виграєш, і навпаки), щоб їхати трохи по шосе і незабаром звернути на дорогу, яка вилась пагорбами в напрямку вкритих лісами і хмарами гір. Сяяло сонце, прохолодний вітерець дув у вікно, пасторальні пейзажі навколо... Це була повна протилежність тому, що ми бачили з вікна київського вагону поїзда Москва-Бухарест, бо тоді виникали думки на кшталт "Боже, куди ми їдемо", дивлячись на руїни промгігантів доби комунізму, звалища і гори сміття, переважно обшарпані і занебані станції навіть повітових центрів. А тут невеликі села вражали охайністю, буйством різнокольорових квітів на підвіконнях і у квітниках, радувала око незвична архітектура будівель під традиційно черепичними дахами, шпилями і хрестами здіймались в небо білі церкви - їх було чудово видно навіть у віддалених селах що тільки ними і червоними черепичними дахами виділялись серед зелені садів і соковитих полів, що все вищими пагорбами тягнулись до вже видимої нашої мети - масиву Ретезат. Водій перервав мовчанку, вирішивши дізнатись звідки ми, перелічуючи "дойч, інглезе, італьяно?" - Україна, відповідаємо. Для нього це було явно несподіванкою, і він не приховував здивування. Проминули місто Хацег (Haţeg) - "цивілізація" у вигляді магазинів, банкоматів, офісів в центрі. Після села Нукшоара (Nucşoara) асфальт перетворився на хорошу грунтовку, яка вже за пару сотень метрів вилась серед схилів гір, а праворуч в глибокій ущелині шумів потік. Так, подолавши 57,97 км за 1 год. 39 хв. ми вийшли серед височенних смерек до красивої будівлі і "літньої" площадки зі столиками кабани Cârnic Cascadă [N45°26.035' E22°53.642', Elev.1106m] (маршрут був таким: Simeria - Calan - Haţeg - Salasu de Sus - Mălâeşti - Nucşoara - Cârnic Cascadă).
Ранкові хмари розвіялись, в краплях вологи вигравали сонячні промені, нам на зустріч вийшов середніх років чоловік в куртці, на якій красувалась емблема Salvamont і в той час, як наш водій розвертався вже завантажившись новими клієнтами, запитав якою мовою говоримо і звідки ми. Почувши у відповідь "Інгліш, Юкрейн", відповів що це чудово і після того, як ми у привітної пані, яка пійшла щойно ми розмістились за столиком, замовили еспресо і попросили меню, абсолютно ненав'язливо став розпитувати про наші плани. Я дістав DIMAP-івську карту Ретезату (він оцінив її як "найкращу"), і став показувати запланований маршрут і уточнювати в нього деякі моменти. На столі з'явилась кава, ми замовили сніданок (меню румунською, німецькою і англійською), а "салвамонтівець" підсівши до нас розказував правила перебування в нацпарку і дуже рекомендував не зходити з промаркованих маршрутів. Запитавши у "салвамонтівця" чи можна наповнити балон для мультипаливної горілки (про це я зовсім забув потурбуватись раніше) якимось пальним - отримав відповідь "нема проблем, газолін?" і, взявши балон, він пішов до сусідньої будівлі. Тут до нас підходить старий, явно вже з самого ранку аж дуже веселий, і починає щось говорити про "урсус-біа" що нас досить насторожило, оскільки одразу згадалось що в Румунії найбільша популяція ведмедів у Європі. Тут як раз підійшов "салвамонтівець" з наповненим балоном і відвів старого за ріг будинку, але "питання урсусів" для нас знову постало ребром - і хочеться побачити-пофотати, і страшно... почали розпитувати гірського рятувальника, - хто ж дасть більш компетентні відповіді на числені запитання. Він з посмішкою відповів, що як не будете зходити з промаркованих трас - зустріч з урсусом точно не відбудеться, бо туристів зараз багато і медведі тримаються подалі від маршрутів.
- Ага, значить вони тут є! А що робити як наші траекторії руху все-таки перетнуться?
- Не перетнуться, - знову з посмішкою відповідає
- Ну а все-таки, от раптом... ну чисто теоретично!
- Спокійно стояти, зараз вони не агресивні і тікатимуть тільки ще почувши вас
- Ясно, а якщо попадеться дуже допитливий :)
- Налякати криками...
З всього було видно, що наші питання виходять за межі конструктиву і, якщо не поліземо в якісь хащі (чого робити не варто ні згідно правил перебування в НП, ні згідно наших планів, ні згідно здорового глузду), - зустріч з місцевим урсусом нам не світить.
З'ївши свій сніданок і розрахувавшись, попрощались з привітними господарями і рушили грунтовкою вгору, де вже менше ніж за кілометр на нас чекало побачення з водоспадом Лолая (Cascada Lolaia [N45°25.564' E22°53.834' Elev.1064m]), до водоспаду можна підійти також лівою грутовкою зверху через місток.
На галявині за містком стояли палатки, пройшовши від галявини метрів 100, вийшли на менший водоспад на потоці - Obărşia Nucşorii, оглянули і повернулись на грунтовку, з якої зійшли прямуючи до водоспаду Лолайя.
Далі від водоспаду грунтовка досить різко почала підніматись вгору, але незабаром перейшла у плавний підйом вздовж річки Pietrele на якій подекуди зустрічались незрозумілого призначення гідроспоруди, а вздовж дороги стояли щити з інформацією про нацпарк та представників його флори і фауни. Так, подекуди зупиняючись для читання інформаторів, під припікаючим сонцем дійшли до місця, де грунтовка почала різко накручувати петлі крутим схилом. Від першого ж повороту відходила промаркована стежка в ліс з вказівником до кабани П'єтрелє - наша. Перестрибнувши потік, стежка круто повела вверх серед височенних смерек, і після досить рівної грунтовки, густе сплетіння їх коренів під ногами на стрімкому підйомі значно ускладнило рух., але вже за якихось 15-20 хв. подолали схил і вийшли на пологу галявину, невдовзі знову зустріли грутовку з якою розстались внизу і стежкою пройшли до колиб кабани П'єтрелє (Cabana Pietrele [N45°24.332' E22°52.666' Elev.1500m]) - біля десятка невеликих будиночків розкиданих по лісовій галявині, неподалік в лісі виднілась база Salvamont на порозі якої сиділо троє хлопців. Через розкриті двері підсобки біля бази було видно 2 снігоходи Bombardier, перейшовши потік до "столової", зустрілись з салвамонтівським квадрациклом Yamaha Grizzly - "солідно Salvamont моторизований", подумалось. Біля столової стояв стіл з лавками, але отримавши замовлену каву, розташувались на траві, дістали карту і почали думи думати... бо було над чим - вказівник що стояв поруч говорив що до кабани Генціана, найближчої з дозволених місць ночівлі, всього годину ходу, всі інші варіанти були недоступні для цього дня; до озера Galeş (через озеро Tăul dintre Brazi, які нам рекомендували відвідати) вказівник писав про 3 години ходу (туди-назад 6-7 годин, через перевал Saua Zănoagelor 2270m і долину Valea Rea назад до Cab.Peitrele - це вже лосизм, якого, як я обіцяв перед походом, не буде), але 15-та година і всього 1 година згідно вказівника до Cab. Genţiana!
Прийшовши до консенсусу що прийдемо, кинемо речі і погуляємо десь в районі кабани, вирушили далі - стежка з галявини потягла на підйом красивим смерековим лісом з розсипом великих кам'яних брил і соковитозеленими галявинами, зліва внизу незабаром знову зашумів потік Pietrele.
Двічі спускаючись пофотати мальовничі каскадики потоку, дійшли до кабани Генціана (Cabana Genţiana [N45°23.570' E22°52.821', Elev.1684m]) біля якої, розмовляючи, стояла група людей. Ми покидали рюкзаки і всілись за одним з грубо, але прикольно зроблених столів з лавками на великій галявині серед лісу між двома потужними хребтами, милуючусь чудовим пейзажем і не бажаючи переривати чужу розмову - чого поспішати, коли часу навалом!? Десь через пів години розмова закінчується і нарешті стає зрозумілим хто туристи, а хто господарі кабани, бо перші почали одягати рюкзаки, а другими виявилась літня пара - добре що я одразу підійшов, оскільки господарі англійської не знали і один з хлопців, що накинув вже рюкзак, виступив перекладачем і ми швидко про все домовились - 15 лей з чоловіка (обидва паспорти господарям - це здивувало), - і 2 чудових спальних місця на "нижніх полках" двоярусних нар в кімнаті десь на 12-15 "посадочних місць" нами були забиті (дозволених місць для палаток біля цієї кабани нема, хоча, як правило, біля інших вони є, само собою - безкоштовні). На нарах матрац, подушка і по 2 шерстяні ковдри, білизна біла і в хорошому стані. Залишивши речі, знову спустились до потока Pietrele і його руслом дійшли до одноіменного водоспаду - він нічим не вражав, хоча потенціал є - давався взнаки засушливий червень (пізніше знайшов його фоту на Альпінеті - дуже гарно виглядає коли води багато), проте сам потік і круті береги його русла приємно радували око буйною зеленню густої рослинності.
в'ється густими лісами Ретезату
Захопившись "фотополюванням" на каскадики і ванночки, проблукали години три і за нашими "домашніми" уявленнями та судячи з напівтемряви в ущелинці потоку, скоро повинно було сутеніти., але вийшовши з лісу, були трохи здивовані - сонце ще висіло над високим хребтом Стинішоара (Culmea Stânişoara) - одразу відзначу що сутінки на початку липня тут настають після 21ї, а майже повна темрява - десь біля 22ї. Туристів біля кабани на цей момент вже зібралось чоловік 15, хтось сидів за столами та на лавках, хтось на траві валявся... щойно сонце зховалось за хребтом - стало холодати, насичення повітря вологістю можна було відчувати "фібрами душі" в реальному часі! Тепер західний хребет став доступний для огляду і, ведучи поглядом по його рельєфу, бачу просто альпійську картинку - на вершині крутої скельної кручі стоїть сарна і з висоти орлиного польоту дивиться в долину, трохи нахиливши вниз голову, демонструючи довгі саблеподібні роги між теж довгими загостреним вухами. Злізши з кручі на крутий травянистий схил, вона продемонструвала свій чудовий рудий окрас на фоні зеленої трави, і пощипуючи її, поступово зникла в гущавині альпійки. На такій приємній ноті день почав згасати і повечерявши (в кабані крім чаю нічого не продають), як і всі сусіди по кімнаті чоловік 8 (румуни і французи), майже синхронно погасили налобники, зануривши кабану в темряву і тишу. Серед ночі всі прокинулись від різкого крику - комусь щось наснилось. Тихо похіхікавши з такого "ахтунгу", всі знову позасинали.
Ранок радував ще непекучим сонцем, прохолодою і перегукуванням птахів - некваплячись поснідавши і зпакувавшись (плюс ночівок в кабанах в тому, що збори короткі), забравши паспорти й чек (!) за оплату ночівки, попрощалиись з господарями (дідусь зі словом "Дружба!"протягнув руку для прощального рукостискання). Рушили стежкою долиною в гору на південь. Вже незабаром темп руху став падати пропорційно висоті сосен навколо, які поступово перетворились на карликових, а згодом на зарості альпійки. Попереду стіною височів хребет, з'єднуючи собою ті два, між якими ми рухались.
Величезні осипи і зовсім свіжі обвали на бічних хребтах насувались на стежку, що інтенсивно звивалась між великими брилами, і від числених струмків, що зтікали сюди з усіх схилів часом ставала руслом кришталево чистого потоку, і лише числений маркаж та декілька пам'ятних хрестів за загиблими нагадували про те що це стежка, при всій радісності пейзажів навколо, часом буває небезпечною. Так, з кожних 100 метрів 20-25 йдучи по воді і перетинаючи незліченні потоки, різкими петлями і поворотами стежка вивела на соковиту трав'янисту вкриту жовтими квітами галявину з усіх боків, куди не кинь погляд (обмежений з трьох сторін скельними стінами хребтів) оточену розсипами порослого мохом каміння - це надавало кроєвиду якогось нереально салатового віддінку.
Серед цього зеленого кам'яного моря виблискувало в променях сонця озеро П'єтрелє (Lacul Pietrele, 1994 m) на фоні темного скельного "пуза" Букури ІІ (Vf.Bucura ІІ, 2378m) - мінімум 15 хв. релаксу серед такої краси! Cказано-зроблено... і можна було навіть перевиконати план! :), але сонце вже припікало, а перевальна сідловина хребта Букура звідси здавалась неприступною...
Залишивши нашого вірного супутника потік П'єтрелє, що брав свій початок з одноіменного озера, рушили кам'яним морем під стіну хребта, і за годину полегшено зітхнули на перевалі Курметура Букуреі (Curmătura Bucurei, 2213m [N45°22.017' E22°52.419'm]). Перекусивши, вирішили переграти попередні плани і не спусатись до озера Букура, яке лежало на південь просто під нами, а кинувши речі тут на перевалі, збігати на схід на найвищу точку масиву пік Пеляга, повернутись, забравши речі, закласти хребтом кільце і спуститись до стоянки на озері з заходу. Склали рюки в скельну тріщину, прикрили її плоскими брилами і рушили.
перевалу Курметура Букуреі. Зліва
Букура ІІ, позаду неї Букура І, пік
Ретезат на хтебті Лолая, долина з
озером П'єтрелє в центрі і пік Кустура
Букуреі зправа.
Здолавши підйом на піраміду з хаотичної навали камяних брил і орінтуючись тільки на знаки маркажу (про жодний натяк на стежку і мови тут не могло бути), не виходячи на вершину Кустура Букуреі (Custura Bucurei 2370m), траверсували її трохи нижче стежкою що вже з'явилась над урвищем - тут відкрився вид на продовження хребта, Пелеагу і її розлоге південне плече.
З вершини почулись кроки і метрів 15 над нами з'явилась голова - привітались і я одразу вгадав - чехи. Перекинулись парою фраз більше щоб означити ситацію типу "ми тут" а вони зі свого боку "бачимо і чемодани вам спускати не будемо", і дізнавшись що підйом на Пелягу не складний, маркаж хороший, розійшлись в протилежні сторони. В повітрі вже повисло "молоко" - як потім виявилось, таку сильну димку притягувало з південного заходу, з недалеких звідси Балкан кожного дня ще до обіду і трималась вона до вечора, випадаючи потім рясною росою. Спустившись до перевалу з Custura Bucurei і від нього пройшовши повз скельні "зуби" Colţii Pelegii, вийшли на вершину Пеляги (Vf.Peleaga, 2509m [N45°21.935' E22°53.571']) трохи швидше ніж було вказано на перевальному вказівнику - це траплялось нечасто в нашій практиці. Поки оглядали числені озера, які було видно звідси куди не кинь поглядом, на вершину з південного "плеча" Пеляги піднялась група з десь 30 угорських підлітків 13-15 років - на вершині стало гамірно, і ми ретирувались в напрямку з якого прийшли. До "молока" в повітрі додались ще й хмари в небі, поверхня озер втратила блакитть а оточуючі хребти виразність.
Разом з потьмянінням краєвидів став зникати запал - траверсувати над урвищем висоту 2370 не стали, вільним скелелазанням здолавши її вершину, спустились до перевалу і рюкзаків, - бажання реалізовувати спонтанні плани щодо дуги хребтом в західному напрямку теж зникло... рушили вниз з перевалу до південного краю озера Букура, де вже виднілись палатки (Camp.Bucura [N45°21.465' E22°52.536' Elev. 2045.1m]).
Залишок дня пройшов чарівно і насичено - окрім приємного спілкування з сусідами (чехи, румуни і поляки), спостереженням за двома табунами коней що спустились під вечір з оточуючих схилів на галявини біля озера, годування старого місцевого афа більша половина зубів котрого була зтерта або поломана (в нас був явний перебор з харчами і баласт з салямок плавно перекочовував з мого рюка афу на поживу) - оточуючі краєвиди надихали, легкий вітерець кликав за собою у вечірню прогулянку... і ми прислухались до цього поклику! Розлога південна дуга озера Букура, затиснуте у льодовиковому котлі озеро Ана що потоком обривалось з тераси в долину і нижнє озеро Ліа, з півдня оточене вже високими смереками, і яке теж обривається моренною терасою в нижню долину. Біля озера Ліа паслось досить велике стадо корів і купивши у пастухів сиру прямо тут, на пасовищі, серед пасторальних пейзажів з ним розправились. Повернулись до кемпінгу вже в сутінках і випивши чаю, занурились в обійми Морфея (я - з прицілом на світанковий підйом і фотополювання).
Прокинувся не від звуку будильника, а звуку чавкання просто над вухом - "коні" майнуло в голові, сон наче рукою зняло і хутко вилазячи з палатки трохи не тицьнувся потилицею в круп коня, котрому конче потрібно було пасти траву прямо під нашою палаткою, наче навкруги її було мало... в неприємній близькості до палатки перебувало ще 4-5 його родичів. Давлячись "спонукальними фразами", хвилин 10 розмахував руками перед їх мордами щоб вони вступились - інші групи "чотириногих варварів" вже витягали пакети зі сміттям і харчами з тих палаток по сусідству, що стояли не в кам'яних огорожах. Мої зусилля закінчились успіхом, але "недовго музика співала.." - прийшло двоє молодших, - лошаки на незграбно тонких ніжках вирішили що я маю неабияке бажання погратись...
Ігри, якщо так можна назвати мої намагання обережно виштовхати лошаків від небезпечної близькості до палатки в якій все ще спала tejna (просто дати копняка кожному здалось не кращою ідеєю бо невідомо куди воно після цього побіжить), закінчились тим що вони стали гризти тент палатки на дугах і намагатись на неї стати передніми ногами. Тут вже було зовсім не до жартів - tejna екстрено евакуюється з палатки і трекінгові палиці за прикладом румунських сусідів, які ними вели війну за розтягувані по сторонах пакети на своєму фронті, зробили свою справу. А на сході вже зараджувався новий день... кришталева вода озера зтікає обличчам, насичуючи організм бадьорістю і наснагою, стрибаючі на кругах води віддзеркалення навколишніх хребтів кличуть до себе.
пасуться поблизу кемпграунду на
південному березі озера Букура
Озброєний камерою і причандалами, траверсую скельні перегини, гублюсь в нагромадженнях кам'яних хаосів морен, - прознакованих доріг не хочеться, лише генеральний напрямок руху до озер зараз має значення. Вертикаль від смарагду вологого моху каміння хаосів через кришталь води в озерах і суворий базальт скель аж до блакиті ранкового неба вся просякнута життям, підносячи настрій до чи-то спокійної ейфорії чи-то щасливої меланхолії. Пронизливий крик хижого птаха розсікає батогом ранкову тишу - кручу головою, вилажу на вищий камінь..., але ні, володар висхідних потоків недосяжний для моїх очей. Три години пролітають наче мить, але суттєво змінюють картинку індикатора заряду аккумулятора камери, а вона і до цього була не дуже оптимістичною... - гашетка за цей час працювала інтенсивно і сотні мегабайт "оцифрованої краси" лагали стрункими рядами файлів в карту пам'яті. Цей факт чітко визначив нашу найближчу мету - до обіду бути на кабані Бута, де, як нам сказали раніше, "може бути" електроенергія. Подальші плани вже "танцювали" від цієї першочергової задачі. Tejna ще до мого повернення встала (після вдало відбитої навали коней вона продовжила сон) і за годину-півтори поснідавши, зібравшись й попрощавшись з сусідами, рушили вниз до зони лісу.
Досить пологий спуск спочатку серед альпійської ялини і трохи нижче смерек вивів нас на кручі вздовж потоку, що витікає з озера Ліа. У вузькій та глибокій каньоноподібній ущелині вирувала перекатами і водоспадами срібляста змія потоку підспівувала шурхоту камінців під нашими ногами. Як раз на цій ділянці нам і зустрівся загін з 10-12 жандармів (надписи Gendarme були на уніформі), в кожного бейджик, невеликі рюкзаки. "Командир" і "науковий співробітник" (так за виглядом і з написів на бейджах зрозумів) - попросили (англійською) не зходити з промаркованих стехок, коротким екскурсом у багатсва рослинного і тваринного світу НацПарку, доносячи це прохання до нашого усвідомлення. Запитали звідки ми (мабуть, для статистики) побажали приємного відпочинку і розпрощались... хоча ще деякий час ми зустрічали "хвости" загону.
Трохи більше ніж за годину від виходу з Букури дістались Поляни Пелєгіі (Poiana Pelegii [N45°20.404' E22°53.584' Elev. 1626,4m]) - ще одне дозволене для кемпінгу і дуже гарне місце - висока трава з безліччю квітів, велетенські смереки, що не густо росли на великій галявині одночасно утворюючи тінь і не перешкоджаючи сонцю пестити різнобарвний оксамит. Тут зробили "розширений перекур" - з півдороги рюкзак мені став здаватись дуже важким, дискомфорт на шиї і трапеціях від сонячних опіків минулого дня і внутрішнє роздратування на свою вчорашню, м'яко кажучи, необчаливість (весь день у футболці) лише наростали з наближенням до поляни, потрохи вичавлюючи оптимізм... Відпочинок позитиву не додав і на перевал Плаіул Мік (Şaua Plaiul Mic [N45°19.736' E22°54.029' Elev. 1881,4m]) вилізли з частими зупинками і безрадісним настроєм у моєму виконанні. Два озерця Lacurile Păpuşii на перевалі нагадували пересихаючі калюжі. Спуск з перевалу дався не просто - стрімкий ухил з глиняно-камяною сипухою на стежці і нестійким кочкуватим дерном по краях не сприяли легкому просуванню, але за годину цей кілометр було вимучано і дві лавки зі столом біля кабани Бута (Cabana Buta [N45°19.262' E22°54.437' Elev. 1543,5m]) було окуповано нами і нашими речами... половина другої дня - можна і поїсти... Замовляючи нам по смаженій картоплі, салату і банці Урсуса, показую господині карту з позначкою "Електрогенератор" щодо кабани Бута. Вона ствердно махає головою -, але тільки ввечері, - що ж, зарядка аккумулятора важливіша за плани і вирішуємо залишитись тут. Обідаємо... мій настрій не покращується, погода погіршується періодично зриваючись накрапаючим дощиком - спостерігаю за процесом побудови будинку поруч і похмуро коментую процес - мені здається що молодший будівельник "філонить"...
За годину підходить група румунських туристів, а ще через півгодини чехи - всі вчорашні сусіди по табору на оз.Букура. П'ємо пиво, розмовляємо... теми одвічно-туристичні: "звідки, куди, плани, що варто подивитись, хто в яких краях бував" і так до тих пір, поки починає смеркатися. Чехи з румунами йдуть на галявину поруч ночувати в палатках і тут я згадую що позбувся простого способу спілкування з господарями кабани, проте підкотили на квадроциклі Салвамонтівці (їх "база" знаходиться поруч), звертаюсь до одного з них і він моє питання переадресовує старому, вмінню якого випилювати бензопилою житло ми не переставали дивуватись протягом всього спостереження за процесом.
- Не буде генератора, нема пального
Мій вираз обличча, мабуть, був неповторним... Салвамотівець з посмішкою знизав плечима, розвів руками, типу "Що поробиш... Я не винуватий" і пішов. Перед моїми очима постало сумне видовище індикатора заряду аккумулятора камери, а в голові роїлись думки: "От потвори, побачили що залишилось тільки двоє людей ночувати і вирішили генератор не вмикати.." Дістаю шпаргалку з румунськими словами/фразами і перехопивши діда, кажу: "Генератор. Чіт коста?". Дід подивився якось своєрідно і відповідає:
- По-руску розуміш?
- Угу - відповідаю
- Нема олеви... петролу...
- Так це не по-руску, а по-українськи!
- А я і так, і так можу - самозадоволено посміхається дід
"А з бензопили злити" - хотів було продовжити свій "напролом", але коли вже "по-руску" пояснили... довелось змиритись: "о'кей" - відповідаю, вичавлюючи щось на зразок посмішки. Під світло "налобників" влягаємось на другому поверсі кабани, щось все мені не так - беру термодатчик і пускаю інфрачервоний промінь собі під паху руки - опа!, на індикаторі 38,4... значить реально біля 39 - от чого мене більшу частину дня "крутить"! Випиваю якусь таблетку з аптечки і спати - хороший сон - найкращі ліки.
Так і сталось, зранку "як огірок", розпач щодо аккума фотокамери змінився оптимізмом банального рішення - будемо економити! Та і "мильниця" ще є - 1 (одна) кнопка, яку треба просто натиснути!
В темпі зібравшись і поївши, вирушаемо до вчорашнього перевалу і напівдорозі обганяємо чехів - крутий підйом давався значно легше ніж вчорашній спуск... під перевалом вони нас наздоганяють і синхронно зкидаємо рюки - перепочинок. Їм на південь, в Малий Ретезат, а нам на північ - сьогодні 3 найвищі вершини - Кустура, Папуша і Пеляга з подальшим спуском до оз.Букура, і V-подібий провал в хребті між піками Папуша і Папуша Міка, побачений днем раніше здалека, і котрий мене досить сильно непокоїв - з рюками там може бути "невесело". Попрощавшись з чехами, рушили плавним підйомом на хребет Папуша-Кустура. Широка стежка між непрохідними заростями альпійки виходить на розлогу галявину підйому хребта... краєвиди закривають ті ж чагарі альпійки, тож дивлячись під ноги і занурившись у думки, йдемо пологим підйомом. Аж раптом десь попереду вгорі чути гуркіт що наростає. Піднімаю голову - переді мною короткий крутіший підйом що закриває горизонт і гуркіт лунає звідти. Аж раптом, зовсім несподівано, з пагорба зривається лавина великого стада баранів і фронтом летить вниз, по обох боках від стада вздовж альпійки мчать собаки. Ті, що з дального флангу стада, побачивши мене, кидаються поперек руху стада, і таким маневром збивають його у щільну купу що вже суне просто на мне. Перше бажання - розвернутись і тікати, але розум підказує що це саме недоречне рішення. Події розгортаються швидко, але виплеск адреналіну "розтягує" час, даючи можливість заспокоїтись глянувши назад (tejna відстала метрів на 100 і собаки не звертали на неї уваги, або й не помітили навіть), відступити спиною до чагарів альпійки і зайняти оборону проти біля десятка псів - трегінгові палиці, виставлені наче шпаги стримували випади собак. Почулися свист і покрик на собак, які припинили випади, але все ще тримали півкільцем чужинця - двоє вівчарів у колоритному вбранні (пледи перев'язані через плече, циліндричні шапки) спускались схилом. Ще декілька їх покриків на собак призвели до зняття облоги з мене і вони спокійно рушили вниз за стадом. Привітався з рятівниками, один з яких став позувати, але я, знаходячись ще під цейтнотом, не зразу зметикував що то для фотосесії... tejna його зафотала вже коли він розвернувся і прямував вниз. Подолавши крутіший підйом, під яким щойно сталась ця пригода, вийшли на невелику рівну площадку, з якої відкривався чудовий краєвид на Центральний Ретезат - робимо тут перепочинок, пік Кустура (Vf.Custura [N45°20.966' E22°55.791' Elev.2457m]), котрий звідси виглядає зовсі не пікоподібно, з затяжним некрутим страв'янистим схилом, здіймався на північному сході. Йдемо далі, поступово набираючи висоту і спостерігаючи за парою світлих крапок, які піднімаються на Кустуру її південним схилом. Вітер посилюється, все частіше доводиться серпанити язики сипух і йдемо без стежки, зрізаючи її зайві петлі і тримаючи вітер за спиною - він вже починає збивати дихання коли розвертатись до нього тим чи іншим боком. Хмари, що стрімко мчать небом, спускаються нижче, а розлогу долину річки Лепушніку Маре затягує "молоко", що майже повністю ховає її від погляду. Під вершиною знаходимо рівну площадку захищену рукотворною стіною з нагромадження каміння, зкидаємо рюкзаки і я вирушаю на вершину, яка вкрита кам'яним хаосом.
Ретезат з північного схилу піку Кустура.
Тут декілька турів і двоє знайомих з кабани Бута "салвамонтівців" - виявляється, вони наздогнали пару, яку ми бачили на південному схилі Кустури раніше, і тепер чекали на нас... попередити, що передбачається різке погіршення погоди і "жовтий" рівень штормового попередження на другу половину дня. Почувши наш сьогоднішній план, рекомендують від нього відмовитись і "зкидатись" з хребта. Прощаємось і вони майже бігом рушають вниз - мабуть після радіопереговорів мають необхідність попередити інші групи, а я залишаюсь на вершині обдумати почуте - в нас є дві доби щоб тактично побачити/пройти непобачене і при цьому стратегічно рухатись до виходу з масиву. Під перекус за вітрозахисною стінкою, примирююсь з необхідністю відмовитись від піків Папуша і Папуша-Міка і "зкидатись" на схід до Стина де Риу (тут є дозволене місце для стоянки), а завтра дивитись за обстановкою...
Кустуріі (Şaua Custurii) в долину річки
Риу Бербат (Râu Bărbat)
Збираємось і йдемо хребтом на північ до перевалу Кустуріі (Şaua Custurii [N45°21.430' E22°55.274' Elev.2273m]) - зправа скельні кручі обриваються далеко вниз, а зліва круті сипухи, що сильно уповільнюють хід під шаленіючим вітром. На перевалі південно-західний вітер аж гудів, але щойно ми повернули на схід і трохи спустились схилом хребта - настали тиша та спокій. Якщо рухатись хребтом Кустура-Пепуша в напрямку піків Пепуша Міка і Пепуша, корисними будуть координати джерела N45°21.735' E22°55.479' Elev.2016m для поповнення запасів води з мінімальним зкиданням висоти. Після тривалого спуску виходимо в зону альпійських луків з роскішною зеленою травою - схилами навколишніх хребтів шумлять стрімкі потоки, які видно і чути на великій відстані... тут вітерець легенький і лагідно гойдає різнотрав'я, яким прямуємо на схід в низ долини. Зправа на схилі помічаємо велику отару овець і дві чорні крапочки вівчарів - піднімаю руку в привітанні, і бачимо як ген далеко чорні цяточки відповідають таким же жестом... Приємно.
А там де вівці - там і собачки... вже за пару сотень метрів ми з ними зустрілись, але вже були готові до зустрічі - ставши спина до спини і відбиваючись трекінговими палицями, виходили з охоронюваною псами зони пасовища. Дідусь-вівчар (з котрим нещодавно обмінялись привітаннями) дуже поважного віку поспішав як міг нам на допомогу, голосно волаючи на собак, але його крики мали вплив лише коли він підійшов зовсім близько - щиро подякували за порятунок від тих бестій, і перед тим, як рушити до водоспаду, трохи перепочили, пропускаючи отару вперед. Коли вівчарі опинились біля отари, рушили за ними. Тут, між терасами водоспаду Чіомфу (Cascada Ciomfu [N45°22.086' E22°55.968' Elev.1701]) позкидали рюкзаки і довго милувались білими потоками води, що трьома сходинами зривались по скелях. Стадо овець поступово наблизилось до нас, барани і собаки в цікавістю роздивлялись "чужинців", але вже не намагались влаштувати з нами скандал.
З посмішками і цікавістю спостерігаємо, як тварини долають переправу через потік і прямують до кошари за півкілометра нижче долиною. З усього випливало що штормове попередження було помилкове - хмари над центральними хребтами стали не такими густими і до нас в долину іноді усміхалось сонце. Місце для табору на Стина де Риу (Stâna de Râu [N45°22.151' E22°56.213' Elev. 1657m координати тераси під лісом і над великою галявиною кемпграунду]) знаходилась на великій відкритій галявині біля потужного потоку - постоявши і поміркувавши про нічну сирість, коней які паслись на сусідній великій галявині, знову-таки собак, - рушив у розвітку до краю лісу в пошуках більш ізольованого місця. І вже незабаром знайшов чудову рівну і ізольовану терасу під лісом - там і розмістились. Пару годин, що лишались до сутінок, під стандартний бівачний релакс обговорювали завтрашні плани. Чим далі, небо розчищувалось від хмар і коли смеркло, була чудова нагода помандрувати далекими галактиками під легкий акомпонемент верхівок смерек з запахами лісу і луків.
Вночі якась тварина приходила до нашої палатки - так стверджує tejna, я сплю "мертво" і нічні звуки проходять непоміченими. Розбудив шелест крапель по палатці - дощ.
Навіть найближчі смереки були якимимсь далекими і примарними в сірій поволоці, а вітер гуляв верхами лісу на схилі, але сюди, в долину, долітав лише його вологий подих. Найвищі хребти центральної частини були затягнуті густими потоками хмар, і можна було лише уявляти про погоду там. Їсти не хотілось, тож випивши по парі кухлів кави і швидко згорнувши табір, рушили через галявину до потоку, котрий успішно форсували і занурились у ліс, вологість, сутінкова темрява і тиша якого нас наче проковтнула.
Похмура погода створила тут атмосферу абсолютно глухих нетрів. Вузька слизька стежка, що часом розчинялась серед каміння та хвої, зникала серед буреломів і завалів дерев, пірнала у глибокі хребтові водотоки щоб змусити нас борсатись у гомінливих потоках, і одразу ж кинути на штурм вельми слизьких протилежних схилів, - впевнено вела затяжним траверсом на підйом до верхів хребта Ленчіца (Сulmea Lănciţa). З набором висоти стали траплятись галявини, на яких вітер з дощем випробовували нашу водостійкість, але всі їх спроби залишались майже марними. Ліс і відкриті галявини почали частіше змінювати одне одного і йдучи, як завжди, попереду запримітив біліючий стовбур смереки в гущавині чергової лісової ділянки - там, у відносному затишку, вирішую зробити перепочинок зі зкиданням рюкзаків і перекус. Шукаючи зручного для них місця, помічаємо дещо незвичні пошкодження смереки - вона не повалена, а обдерта з одного боку, живиця ще рідка і численими "сльозами" тече з десь метрової обідраної ділянки. Пригладаємось - явні сліди пазурів, а після виявлення пучків довгої темної шерсті що поприлипала до живиці, розвіюються усі сумніви - це справа лап "урсуса" (ведмедя по-нашому)! Оце так сюрприз! Потенційна можливість зустрічі ніс-до-носу з цією твариною є і лякаючою і жаданою одночасно - косматі велетні, які ходять з кутка в куток карцерів зоопарків викликають лише жаль, а тут, на "їх" території, аж цілком можливо, вони можуть стати серйозною загрозою. Тому, така заочна зустріч з ведмедем, верніше незаперечними слідами його недавнього перебування в місці, де зараз знаходимось ми - найбільш оптимальний варіант "знайомства на його території". Без спеціальних знань і навичок, як до них непомітно підійти і так само непомітно піти, годі бажати "очної" зустрічі. Дістаю камеру щоб зафотати... після 2х днів економії доводиться змиритись з невідворотним фіналом - аккумулятор "здох", а мильницею годі щось пробувати - темно. Спроби відігріти аккумулятор ні до чого не призводять, збираємо з живиці шерсть і досить великий її пучок tejna ховає собі в кишеню (забігаючи далеко вперед, скажу, що додому доїхало волосин 5-6, всі інші просочились крізь сітку внутрішньої сторони кишені). В піднесеному настрої рушаємо далі - дощ суттєво посилився і нагадав що ще є куди йти.
Векареа (Culmea Văcarea) з південного
схилу піка Ленчіца (Vf.Lănciţa)
Невдовзі він вщух і навіть трохи розвиднілось, але буквально на декілька хвилин; вже незабаром вітер з дощем сікли з подвоєною силою, а захист з щільного смерекового лісу залишився внизу позаду. Піднялись до рівня альпійських луків і стрімкий вітер тут був безроздільним господарем... і от нарешті перевал Горова (Şaua Gorova). Все навколо в заростях рододендронів, квіти вже відцвіли і зів'яли, але пейзаж зберігає рожеве забарвлення.
Як раптом дощ вщухає, замість нього в повітрі кружляють мільйони сніжинок - "типу, з Новим Роком!". А що за свято без хорошого коньяку!? Сказано-зроблено, 50-грамова пляшечка коньяку розкоркована, напій обпікає потріскані губи і розливається організмами - десятьма "краплями" святкуємо наш останній перевал в Ретезаті, "за бортом" +2°С. Свято першого снігу так само несподівано закінчилось, як і почалось - знову пішов дощ. Після перевалу починається грунтовка по центральній частини хребта Козма-Балея (Сozma-Baleia). Вітер стає тихіше, дощ припиняється і хмари розступаються - Природа наче викрутила сатурацію навколишніх пейзажів на максимум, все просто виблискує кольорами, повтря кришталево прозоре і видно на багато кілометрів навкруги.
Грунтовка веде вздовж вирубок, впевнено скеровуючи нас до кабани Балєа, котра, за всіма розрахунками, незабаром повинна з'явитися - так і є, невдовзі виходимо в точку перетину 4 чи 5 наїжджених грунтовок, неподалік стоїть грейдер, на вигляд поламаний, вагончик лісорубів; межі НацПарку залишились вже досить давно позаду. Знаходимо потертий вказівник "Кабана Балея (Cabana Baleia [N45°25.060' E23°02.330' Elev. 1424m]) - 100 м". Накручуємо з півкілометра серпантинами, але нічого схожого на кабану не знаходимо, жодної живої душі теж. Аж раптом бачимо одиноку фігуру і поспішаємо до неї - невисокий худенький сивочолий дідусь, гострі чорні очі пронизливо нас роздивляються з-під кашкета. Вітаємось і питаю "Кабана Балея?", на що він вказує рукою в напрямку звідки ми йдемо. "Мульцюмеск!" і розвертаємось йти у вказаному напрямку, але дідусь починає нас кликати, повертаємось до нього - він щось говорить, але з нашого боку розуміння нуль, про що, мабуть, говорять наші вирази обличчя. Старий робить паузу і далі починає говорити так, наче хоче розбудити зашите десь в нашій підсвідомості знання румунської мови - повільно вимовляючи кожне слово і сверлячи поглядом з-під сивих брів, я у свою чергу намагаюсь відвести погляд від чотирьох поламаних зубів, що залишились в його роті., але його підхід був цілком дієвим... з промови стало зрозуміло що отой "сарай" недалеко позаду і є колишня кабана Балеа, пустити нас він туди не може бо якийсь начальник буде сваритись. А нова будівля кабани ще тільки викладена з цегли і накрита дахом, без вікон і дверей. Якщо в нас є палатка - він пізніше покаже де зручно стати, а зараз запрошує до себе в кошару... Яким чином набір звуків відкрив для нас приховану об'єктивну реальність і в загальних рисах окреслив наше найближче майбутнє, раціонально пояснити не можу :)
Примішення зустрічає їдким запахом мокрої штукатурки і гниючого під нею дерева, незатійливого людського життя і теплом буржуйки, в яку була відправлена велика колода щойно ми зайшли. Зі старенького шиплячого радіо волає ранній AC/DC. Сідаємо на одне з трьох ліжок, роздивляємось спартанську обстановку в кімнаті поки старий порається з якимось нехитрим кухонним начинням. За пару хвилин, не промовляючи вже жодного слова подає нам чашки з натуральною кавою, пригощає вельми міцною сигаретою і сідає за стіл в протилежному кутку вирішувати кросворд. Через деякий час виринаю зі стану щасливої меланхолії і виходжу в сіни до рюкзака за картою - слід розглянути подальші варіанти руху в "цивілізацію". Щойно повернувся і розгорнув карту, Петру (ми вже познайомились на цей момент) підвівся і підійшов до нас, уважно слідкуючи за рухом мого пальця лініями грунтовок і слухаючи назви населених пунктів і відстані до них - завтра до ночі нам досить бажано бути в Сібіу у заздалегідь заброньованому через інет готелі. Найкоротший варіант виходить 17 км, які можна ще зменшити, "зрізаючи" серпантини грунтовки. Раптом дід випростовується і говроть "машіна!", крутячи руками в повітрі наче кермом. Потім показує на свєму годиннику на позначку Х і робить жест рукою, наче "100%!" (хто не спілкувався "мовою жестів", тому буде важко зрозуміти як це виглядає, але насправді дуже переконливо і однозначно), і помахом у невизначеному напрямку говорить: "Пуй!". Дивлюсь в карту... Пуй нас цілком влаштовує, оскільки через нього проходить траса на одне з потрібних нам міст-інтерсекшенів (авто/з.д. транспортна розв'язка) Хацег/Сімеріа/Дева - тобто варіантів вибратись достатньо. Непокоїть лише варіант за якого машини не буде, і за нього три "з гаком" години буде втрачено., але цей заспокійливо-переконливий жест руками...
Деякий час проводимо слухаючи радіо, здивовано переглядуючись з tejna після почутих і зрозумілих з румунських новин слів "Украйна" і "Луганськ". Починаю нудьгувати і знову-таки жестами домовившись з Петру що я йду ставити палатку, а tejna посидить тут, забираю рюк і йду на чудову рівну галявинку біля недобудованої кабани. Краплі дощу виблискують діамантами в променях передвечірнього сонця, і так шкода було толочити цю красу під місце для ночівлі... впоравшись з отаборянням, повернувся в кошару подякувати Петру за гостинність. Після перекусу "відпрошуюсь" у tejna на прогулянку - чудова погода і краєвиди спонкають повернутись десь під перевал Gorova, і взявши "мильницю", вирушаю. За 10-15 хвилин ходу останні ознаки незатійливої цивілізації залишаються позаду, а грунтовка потягнула вгору через розлогу полонину якою ми йшли в протилежному напрямку буквально півтори-дві години до цього. Йдеться легко і "на всіх парах" крокую до старої вирубки що вже заростає молодими смерчками, як раптом "гав!" попереду і лівіше зупинив мій порив. "Ой-йо!" промайнула передпанічна думка після оцінки своїх шансів з єдиною "мильницею" в руках проти зграї псів, що мчали до мене. Починаю задкувати в траву, де за десяток метрів до цього бачив побілілу колоду..., але зграя оточує швидше - двоє чи троє без жодного звуку забігають в тил. Викидаю з рук "мильницю", крутячись наче в'юн щоб залишити вільне місце за спиною і шпортаючись в високій траві, виграю метри, що залишились до колоди - це виявилась частина розколотого вздовж біля 2-метрового довжиною сухого стовбура смереки. Замахуватись такою штукою у відповідь на випади псів було можливим лише за умови літрів адреналіну в крові і безвихідної ситуації. Найбільшої уваги приділяючи вожаку, косматому сірому звіру з палаючими злістю очима кольору свіжозавареного чорного чаю і білосніжними зубами, задкуючи петляю і волочу колоду до сухої смереки, з якої виламую довгого міцного дрючка - з ним почуваюсь набагато впевненіше і вже незабаром собаки припиняють випади і згодом відстають, залишивши мене в спокої. Думаю, що якби вони мали на меті завдати мені тілесних ушкоджень - вони б це зробили, можливостей у них було більш ніж достатньо. Здається, їхньою метою було вигнати незваного гостя з території, на якій паслась отара, і котру вони охороняли. Вівчарів поблизу отари не було і, очевидно, ці собаки контролювали отару овець самостійно.
Ні на який перевал вже не хочеться. Хочеться "в домік" - в грудях калатає, а в скронях молоточками стукотить кровообіг. Почекавши коли пси повернуться до отари за схилом (як дивно влаштована людська психіка: від зацькованої чотириногими друзями істоти до "... и прищурившись, как Клинт Иствуд, капитан Воронин смотрел им вслед", і навпаки - буквально крок!), повертаюсь і знаходжу викинуту "мильницю" і йду до нашого табору. Вже в сутінках помічаємо Петру, котрий йде грунтовкою звідкись з гори. Неочіковано від цього маленького і худенького дідуся, сильним голосним голосом кричить нам "Давай-давай!" і закликаючим жестом руки махає нам в напрямку своєї кошари. Нікуди ходити не хочеться, але і "проморозитись" теж не зручно... впорядковуємо речі і йдемо в кошару Петру - він чекає на нас біля входу з якимось мішком в руках. Заходимо в хату де панує цілковита темрява, Петру чиркає запальничкою і запалює лампаду, поправляє дзеркальце, прикріплене до неї, і кімната освітлються тепло-жовтим сяйвом. Запальничка споряджена червоними і синіми світлодіодами, котрі при чирканні починають блимати... старий, з по-дитячому радісними вогниками в очах, показує це "диво" нам. "Ну і що!?" - застрягає невимовлене питання. Петру вказує нам на ліжко біля стола, а сам порається з тарілками, дістаючи і розкладаючи з мішка велику головку бринзи і гарячу хлібину. Поки він виходив в комору, з радіо заграла весела румунська мелодія... Петру повертається в кімнату з тарілкою помідорів і тицьнувши в мене пальцем, жестами запитує чи вмію я грати на скрипці. Так само жестами відповідаю, що гра на скрипці - це одна з багатьох прогалин в моїй освіті... старий розчаровано махає рукою в мою сторону, і поставивши тарілку з помідорами на стіл, бере уявну скрипку в руки і починає витанцьовувати по кімнаті, відкидаючи чудернацькі дикі тіні на стінах. Сутація зі скрипом втискається в наші свідомості, де раціонально-прагматичні ідеї є чи не домінуючими, обстановка і події сприймаються як казково-нереальні... наче на гостинах в хатинці на курячих ніжках в якій живе розвеселий гном, жваво і хвацько, з підсвистами виконуючи танок, що так влучно доповнив наше сприйняття оточуючих гір і барвисто-веселу румунську вдачу! З мелодією закінчився танок, Петру продовжив поратись над столом... виявилось, що він "вже їв" (хоча маю сумніви щодо цього і певні здогадки про причини саме такої постановки питання) і це все для нас. Скептично поглядаючи на тонкі пластинки, які ми відрізали від головки бринзи і хлибини, Петру показав як правильно - шматок бринзи повинен бути розміром з кулак, а байда хлібини з півтарілки : Поки ми насичувались цією смакотінню, старий з легкою посмішкою спостерігав за нами, потім взяв листок роздруківки, що я прихопив з собою і тепер він лежав на столі. Це був "російсько-румунський розмовник", який особливо цього вечора став нам дуже у пригоді. Бо до глибокої ночі ми сиділи у Петру - він розказував і показував "в ролях" нам про свої зустрічі з ведмедями на перевалі Горова, про золотих орлів в науковій резервації, місцеву зиму, про свою сім'ю, дітей і онуків. Тут було так затишно, комфортно і весело, безпосередньо... Коли запанувала тиша, ми напівлежали на ліжку, дідусь сидів напроти схилившись до столу і чиркав своєю запальничкою, з просто дитячими вогниками радості в очах він спостерігав за синьо-червоним мерехтінням світлодіодів. День видався дуже довгим... тиша в кімнаті одразу нагадала про втому, а бажання спати навалилось на організм. Сердечно подякували Петру за чудовий вечір і зробили невдалу спробу відмовитись від бринзи, помідорів і хліба - все це було складено в пакет і віддано нам. Вже виходячи з освітленої кіросинкою кімнати в темні сіни, Петру протягнув мені свою запальничку, типу дарунок.... Поки писав цей абзац, пару раз чиркнув запальничкою, і дивлячись у блимання вогників, знову був там, в гостях у Петру.
О 8й ранку ми, як і домовлялись з Петру, були вже повністю зібрані - ще минулого вечора він нам повідомив, що машина буде не в 10, а о 9 ранку. Знову все в хмарах і весь ранок накрапає дощик. Незабаром підійшов до нас Петру і ще один дуже колоритно вбраний вівчар, а також двоє псів з ними з-поміж тих, що трохи мене не з'їли вчора ввечері. Обидва афа були нагодовані м'ясними делікатесами (яких, я я вже казав, у нас був повний оверлоад) - за те, що не з'їли. Господар на них прикрикнув, і більше собаки не взяли жодного шматка.
Рушили. Грунтовка зповзла з хребта і траверсуючи його північний схил петлями потягнулась вниз. Мрячило і хмари часом насувались такі густі, що фігура Петру, крокуючого попереду, розчинялась в них. Періодично зупиняємось і Петру вслухається в вологу тишу. В момент прояснення він раптом починає з кимось голосно розмовляти, але лише почувши звук відповіді я зміг розгледіти двоє людей на схилі за 200-300 метрів від нас. Вони вкладали гілля зрізаних смерек полосами по схилу... вчора ми вже бачили такі схили вирубок, що наче заплетені в косички, а побачивши такий схил вже з молодим лісом, висунули гіпотезу що ті конструкції для затримування води на схилах (як відомо, після вирубок найбільшою проблемою для відновлення лісу є водяна ерозія схилів і вимивання грунту, що призводить до унеможливлення самовідтворення лісу). В Моравських Карпатах Чехії на вирубаних схилах вручну насаджують смереки, такі схили називаються "школки" котрі за 3-4 роки перетворюються на непролазні хащі молодняка, а далі вже працює природній відбір. В Румунії свій підхід, і хоча з промисловою рубкою лісу важко змиритись, але обнадіює той факт, що люди думають про "завтра" і піклуються про нього... бо то дуже тяжка праця без техніки, вручну викладати цілі схили "косичками". Перекинувшись з робочими декількома фразами, Петру рушив далі, ми за ним. Дійшли до потічка де зупинились... чекаємо. Знизу почувся гуркіт, але це був грейдер-тягач, що тросами тягнув довжелезні стовбури смерек. Незабаром з іншого боку став наближатись звук ДВЗ, котрий матеріалізувався у лісовоз... Петру розіграв сценку "розбійника з великої дороги" (ці миттєві перевтілення зі старого дідуся з суворим поглядом на безшабашного пацана не перставали нас вражати). Під веселий діалог Петру заліз в кабіну вантажівки, де, окрім молодого водія чисто циганського вигляду, сиділо ще декілька людей, і жестом показавши нам чекати, машина рушила вгору. За 15-20 хв. лісовоз повернувся вже з порожньою кабіною і водій жестом сказав нам завантажуватись. Після майже 2-годинного навантаження стовбурів смерек лісорубами на лісовоз, почався спуск серпантинами грунтовки, котрий закінчився на трасі перед щитом-дороговказом Хацег 16 км наліво, Пуй 9 км направо. Водій запитальним поглядом "вам куди?" змусив мене трохи задуматись над подальшою стратегією, і після відповіді "Хацег", дав зрозуміти що тут нам треба виходити, бо далі йому в протилежну сторону. Наші двері відкриваються тільки знадвору, вилазимо з кабіни і я пропоную хлопцеві гроші, але він піднявши руки в гору, відмовився від них, заліз назад в кабіну, і, махнувши нам рукою, повернув в сторону містечка Пуй. Де ми зараз знаходимось і як звідси вибираись далі, мали досить примарне уявлення, але захід у приророжню кафешку за 400-500 метрів від місця висадки з лісовоза розставив все по місцях. Дівчина, що тут працювала, англійською говорила дуже погано, але вдалось з'ясувати, що найшвидше звідси вибратись автостопом, з яким тут жодних проблем. Випивши кави і вперше за тривалий час давши про себе знати дзвінками "додому", швидко (за 10-15 хв.) зупинили машину і за годину були в Сімерії, витративши на весь виїзд з масиву 5 євро, і, таким чином, урівноваживши зависокі витрати під час заїзду в нього. На 15-годинну електричку до Сібіу вже не встигали, тому довелось чекати аж до 18:37 на наступну. Прогулялись містечком Сімеріа, але нічого цікавого окрім досить тривіальної церкви не знайшли.
Біля 2х годин поїздки в InterCity електричці крім супер-комфорту і швидкості, запам'ятались запаморочливим заходом сонця серед важких грозових хмар і такими ж пейзажами навколишніх гір. Вже затемно дістались до раніше заброньованого інетом готелю Ana з балконом, з якого відкривалась розкішна панорама західної частини масиву Фегераш. Наступний день був дуже інтенсивною біганкою по Сібіу - Старе місто, музеї, виставки, 10 км. оглядин найбільшого в Європі (як стверджує путівник) музею народної культури під відкритим небом "Астра" в чудовому парку Думбравіца... Повернулись в готель пізно ввечері втомлені, але перенасичені враженнями, і, залишивши закупку продуктів "на завтра", зпакували рюкзаки, бо на завтрашній ранній ранок домовились на ресепшені готелю про машину за прийнятною ціною. Вона повинна була доставити нас в точку старту наступного етапу подорожі - до кабани Балеа Каскада в центральній частині масиву Фегераш. Власне, все так і сталось, але це вже інша історія.
Коментарі
Просто немає
Рамон replied on #
Просто немає слів...))))))))!!!!!!!!!!!!!!!!!!