Вихідні бувають різними - це кожному відомо. Перетворити звичайнісінькі суботу-неділю на хороші вихідні існує тисяча й один спосіб - на будь-який смак. Люди, які пристрастилися до носіння рюкзаків і лазіння по скелях, облюбували для цього місцину над Тетеревом (не скажу, як називається, щоб мене не запідозрили в комерційній рекламі на замовлення місцевих пивних кіосків). Назвемо це урочище умовно - Д. Цілком можливо, будуючи плани на вільну часину, ви вже стикалися із запитанням, винесеним у заголовок цієї замітки. А може, через тиждень друзі запросять вас кудись із собою. Звісно, відповідь на це запитання - приватна справа кожного, нагадаю лише, що психологи стверджують, ніби людина зазвичай більше шкодує за тим, що не зробила, ніж за тим, що зробила.
Так-от, не далі як у минулий уїк-енд ми побували у Д. (вчора в цей час мої друзі хто намагався добратися до самої "Печінки ворога", хто робив відповідні зусилля на маршруті "Скунс", хто по-філософськи освоював "Всьому свій час", а хтось вчився мудрості на маршрутах "Старика"). Ми - це учасники турклубу КПІ: команда "Траверс" і школа середньої туристичної підготовки, - що втім не означає, ніби серед нас не було студентів, аспірантів та працюючої молоді від іншої альма-матері.
Ті, хто бував у Д., мабуть помітили, що, окрім природніх перепон (нагальні справи), на шляху до цих країв часто стає проноз погоди, доповнений коментарями турботливої рідні з бурхливо уявою. Я перестаю цьому вірити. Мабуть, у Д. є свій мікроклімат, створений хорошим настроєм людей, що вирвалися з міста, узявши тільки найнеобхідніше (спорядження) і покинувши усе зайве (нескінченні справи). Отож, ті, хто цього разу не поїхали, зваживши на настирливе пророкування арктичних морозів, нехай укусять себе, скажімо, за лікоть. Погода була яскраво сонячна, з легким вітром, тепле каміння, у лісі - квіти, перший щебіт; ніде правди діти - уночі був мінус, але також і місяць на півнеба, і без комарів поки що.
Ми приїхали в суботу зранку (зафрахтована з Києва до Д. маршрутка значно економить час і зусилля). Після маленького французького сніданку спраглі знань молоді уми також змогли насититися: представник школи СТП Богдан Савчинський влаштував лекцію з організації страховки на скелях. Після лекції наступив час практичного заняття, коли кожен отримав змогу власноруч запроторити закладку лектора у якомога хитрішу щілину або забити гак на пам'ять про своє перебування тут. По тому народ розбрівся з мотузяччям і залізом хто куди. Написи з екзотичними назвами маршрутів, які я вже цитувала, з'явилися недавно - буквочки такі акуратні, а фарба така блискуча, що мимоволі замислюєшся, кому це не було чого робити. І мимоволі ж таки спадають на думку білоруси, яких, кожен, хто був тут більше одного разу, знає в обличчя. Складається враження, що представники сусіднього слов'янського народу взагалі звідси не від'їздять; над їхнім наметовим містечком уже майорить державний прапор республіки Білорусь, викликаючи десяток-другий коментарів більш місцевого населення з приводу того, що "і висить-то у них не дуже".
Ігри у ящірку на скелі, (іноді з елементами рухів корови на льоду) припинилися тільки тоді, коли густо посутеніло. Звичайно, вечеря супроводжувалася настільки банальною романтикою, що навіть незручно говорити, і все ж таки зізнаюся: так, оскільки ніщо людське нам не чуже, ми справді сиділи біля багаття, пили вино і слухали пісні під гітару. І це було, як завжди, кльовезно!
Вранці наступного дня бажаючі отримали прекрасну можливість пробігтися навколо табору із самим керівником команди "Траверс" Льошею Келіним на чолі. З дамби ми помилувалися обледенілим гіллям, схожим на срібні оленячі роги - то на деревах осідає водяний пил потоків, що розбиваються об скелясті береги. Тільки ці скляні кущі та ще іній на флісовій спині Богдана і нагадували, що заморозок таки був. Поснідавши, народ тимчасово розділився: відмінники зі школи СТП ділилися досвідом з новачками, а представники "Траверсу" відпрацьовували проведення рятувальних робіт. Потім відбулося воз'єднання, і вже до пізнього обіду бажаючі висіли на скелях гронами.
О сьомій по нас приїхав мікроавтобус, далі - поїзд метро. Півтора десятка молодих людей (бо дівчата - це теж люди!) з рум'яними від квітневого сонця фізіономіями виходили кожен на своїй станції.
Вихідні закінчилися. Хай живуть вихідні!
