Марафон. Крим. 2006

На жаль, маю досить реальне відчуття, що марафон мені приснився. І не було тих чудових сонячних днів, тих прекрасних теплих ночей під повним місяцем...

Результати участі в марафоні приємно радують. Ми зайняли 13 місце (заявилось в нашому класі 40). Не перше, як хотілось, не десяте, а саме 13. Хто б міг сумніватись? Ще один результат - на щастя, чи ні, але приємно визнати себе ненормальною. Не сірою, на людяною, а саме ненормальною в розумінні тих усіх, нормальних, домашніх. Досить важко передати всю гамму пережитих почуттів, як під час марафону, так і після нього. На орієнтуванні (коли заставляють бігати, і не тільки по дорозі чи стежині, і так рідко вниз), коли в голову полізли сумніви - якого я тут роблю - і радість, від першого найденого КП, і азарт, коли переганяєш інших, коли відчуваєш себе сильнішим інших. А потім довгі відчайдушні пошуки останнього КП, і рожеве небо над головою, і відчуття нереальності миті, що проживаєш. Отак зупинилась посеред стежки і задумалась на хвильку. В якому дивовижному світі ми живемо, яка краса нас оточує, як приємно відчувати себе частинкою цього великого світу. І чути голос дерев та гір, стежок та доріг, чути їхній заклик до пригод разом з ними.

От вона, перша пізнана мною тут істина: потрібно бути дійсно больним, щоб ставити навколо себе непролазну огорожу від усього і всіх, а потім в створеному коконі, ізольовано від життя відчувати себе одиноким, ображатись на інших та самотужки шукати щастя, казку, рай... Бог посилає випробовування всім, але кожному по його силі. А от ми, люди у своїй надмірній самовпевненості створюємо щодня собі такі проблеми, що не розгребеш до кінця життя не лише свого, а й своїх дітей. Цікаво, який ... нас отак щодня путає?

Прибігаєш після першого завдання, а навколо так багато людей! І закрадається паніка: хоч би не останнім! А потім швидке поверхневе вивчення карти, і бігом. Поки є сили, щоб відірватись, щоб далі відійти засвітло. І пошук скороченого шляху, поза селами, але якомога пряміше. І перші знайомства з командами, темп яких співпадає з нашим. І схід повного місяця, і перші і останні водночас відкриті магазини з водою. А потім і перші блукання. Хто не ходив Кримськими стежками по картам, той не зможе повноцінно порадуватись нашим подальшим пригодам.

Велике спасибі організаторам, маршрут дійсно складено напрочуд вдало і зручно. До всіх КП (які ми відвідали) були стежки, а точніше ґрунтові дороги. От тільки далеко не всі вони позначені на картах. І нашим завданням було правильно й дуже уважно вивчати карту, перш ніж кудись бігти, уважно відслідковувати пройдені кілометри і звіряти пройдене по карті (чого ми також не робили, або робили невчасно).

Неймовірно швидкий плин часу, і зовсім не ті стежини, і місяць, що так впевнено піднімався вверх, а потім блукання по лісу, але в заданому напрямку (по азимуту). От вона, моя ненормальність, гримучий коктейль злості, першої легкої втоми, відчуття безвихідності, притупленого азарту і впертості. Впертості всіх моїх родичів. Як від цього напою крутиться голова! Який у нього гострий, гіркуватий та напрочуд заворожуючий смак! Сама думка про те, що від подальшої участі можна відмовитись здавалась занадто холодною, відштовхуючою, занадто неземною, щоб піддатись їй.

Наша перша маленька перемога - ми змогли точно визначити, де ми зупинились. Правда для цього залізли під круті скельні виступи, але в дуже вдалому місці - ліс відступав, даючи змогу розгледіти нічні села під хребтом. Перший глоток коньяку. Ну що ж, пішли далі. І веселі дитячі пісеньки з мультиків, і нічні дивні звуки в темному лісі. Потім була зустріч з командою, яка нас обігнала.

О неперевершене 21 КП. Мабуть всі, хто його шукав, багато чого зайвого надумали про організаторів, картографів та всіх їхніх родичів. Себе, коханих, ми не згадували. Ну що ж, потрібно більш уважно вивчати карту.

Поки ми шукали це КП біля нас зібралось занадто багато команд. Тож, після його знаходження (потішу гордість нашої команди, знайшли його ми) було прийнято рішення, рятуватись від переслідувачів бігом. В лісі тепло, світло. От вам і казка, і подорож в тридев?яте царство.

Отак і бігли ми, іноді переходячи на швидкий крок, до іншого КП. Правда перед цим і карту уважно подивились, та й і бігти потрібно було майже завжди вниз або по прямій.

А там було плавання. Холоднувата водичка, хоча дома купалась майже щодня, приємні судді. Легкі жарти, терпка ейфорія від води. Жалкую, що не поплавала трохи тільки для кайфу - поспішали. І наше перше розумне рішення - не блукати вночі стежками, а зробити гак, але піти дорогою.

А в селі цікавість зустрічавши нас. О, ще була зустріч на приватній власності зі сторожами. Ото ми їх порадували, сказавши, що за нами ще команд з тридцять. А ще ми проходили садами. Далекі приємні спогади викликають знайомі місця.
І знову неуважність. І відразу плата за це - такий собі невеличкий крюк на пару км. Такий промах викликав сильну хвилю втоми. І чужі мрії про парне молоко (я його не люблю) не змогли відволікти від атаки сумнівів у своєму здоровому глузді: ну дійсно, що я тут забула? серед сіл, на лісній дорозі о 12 ночі за еннадцять км від теплого ліжка? Врятувала впертість.

А потім була зустріч з лідерами, як вони нас підбадьорювали! І ми спішили далі, вверх, в ліс, до башти, до дюльфера. І дуже сердилась на себе за свою слабкість, коли виявилось, що потрібно зробити ще один зовсім невеличкий гак. А несподівано швидкий підйом на плато зовсім збив з пантелику. І перша невдача в пошуках башти нанесла серйозний удар. Хто б міг подумати, що цю башту варто шукати аж на самому краю плато, схожого на клин. Тільки відпочивші або не втомлені, уважні це помітили б ще знизу. Ми були не такими. Тож знайшли її за допомогою інших груп (тих, що залишили позаду після 21 КП) після двох годин блукань. Зате чаю попили, обнишпорили всі закутки плато. І відтепер дорогу на башту пам?ятаємо, як дорогу до рідної домівки. Всі ці поневіряння лиш трохи затушували красу місячної теплої прозорої ночі в горах, мальовничого шатра розкинутих внизу сіл. А ще ми в повному обсязі (як вам такий оборот) розгледіли всі фарби неба, що кожного разу ніяковіє при сході сонця. Від темного фіолетового, до ніжно рожевого, від яскраво червоного, до палаючого золотистого... Цікаво, чому досі не створили таких фарб? Заради такої краси згодна вставати ранесенько раз на тиждень, ні на два рази. Добре, що світла частина дня скорочується, зараз щоранку прокидаюсь на роботу і милуюсь сходом сонця.
Швидка робота на дюльфері, ще швидші збори, і знову біг. Когось вже готова придушити. Обганяємо кілька груп. Чуть не проґавили потрібний поворот. Добре, що була зла, і відставала - вчасно подивились в карту. Дуже вчасно.
От вона, Зміїна балка. Перші, невпевнені мазки осені по лісу приємно ваблять око своїми непомітними переливами. Пряма, мов струна дорога, з невеличким підйомом, а далі і з невеличкими зиґзаґами, породжувала далеко не самі приємні думки. Це все ще були наслідки тої могутньо хвилі втоми, що накрила нас вночі. Ми намагались іти швидко. Як марево в пустелі здалися нам рекламні плакати спонсорів на галявині Ан-н, ні, виявилися реальними. А тут потрібно стріляти. Ну, це не до мене.

Далі ми йшли і по дорогам, і по азимуту, і через хащі продирались, і блукали, і знову йшли по азимуту. У нас в команді з?явились натерті ноги, що значно знизило темп, але зовсім не зменшило бажання іти далі. Стало жарко. Проґавили потрібний поворот і далі декілька годин йшли без дороги по балці. Не зовсім зручно, але в потрібному напрямку. І річку босоніж переходили, і мівіну на обід на сухому спирту готовили. Як же все таки добре жити! Коли твій фізичний стан лиш підкреслює почуття неймовірного кайфу, коли готовий лопнути від гострих емоцій. Я була самою щасливою!

Зрозуміло, що виділені півтори годинки на обід, привели нас до наступного КП далеко не першими. Поряд знаходилось ще одне КП, яке необхідно пройти першим. Сходили туди, без особливого ентузіазму. Адже по переду було цікавіше - переправа через річку. От це завдання в мене пройшло на автопілоті. Втомилась.

Перші спроби диверсії - наступне КП в Бахчисараї - давай під?їдемо, ну його, цей марафон, адже не встигаємо, а бігти ще кілометрів з 15. Та й жарко, води немає. Дякую впертості мого напарника, таки пішли. А потім і підбігали. Нагнали кілька груп. Вони зрізали, а ми пішли по дорозі. Точніше побігли. Як ми бігли! Мов і не було тих двадцяти годин на ногах. Ми поспішали на КВ. Дуже хотілось мати позитивний результат.

Нас підтримали. З дороги не збились, навпаки іншим навіть підказали. І встигли вчасно. Який же сюрприз нас чекав там! Навісна переправа на 45м на висоті близько 35м. Відразу пригадались перші уроки по туризму в дитинстві. Тоді систем не було, і нас обв?язували мотузками. Боляче вони врізались. Але солодка тяга, коли висиш над прірвою, сильніша. А тут висота, відстань, вечір, старовинне містечко внизу, і жорстка необхідність повзти на іншу сторону. А там і фініш для нас. І знайомі команди. І ковток холодної води. І швидкий спуск вниз, і дорога до вокзалу. А потім була кріпатура, реальна важка кріпатура, і втома, і бажання твого організму поспати, що дещо відрізнялось від бажань розуму. Але все це було потім. А там, на нашому фініші, було непереборне бажання бігти далі, долати нові перешкоди, іти до фінішу гонки. А ще було сильне небажання повертатись.

До зустрічі, Крим, до зустрічі на марафоні. Ми може й не будемо тренуватись протягом року, але обов?язково візьмемо участь. Для кайфу, для самоствердження, для себе