Аладаглар / Aladaglar. Загальний географічний і природознавчий огляд

Географія

Південно-східна частина Центрально-Анатолійського плато та Центральний Таурус

Аладаглар є неповторним карстовим масивом, що розташований в гірській системі Центрального Таурусу в межах провінцій Адана, Кайсері та Нігде сучасної Туреччини. Розташований між регіональною (одною з найбільших в Туреччині) западиною Ечеміш на заході і глибоко врізаною долиною річки Заманти на сході. Південна і північна межі масиву менш чітко окреслені - в широкому огляді Аладаглар починається від розлогих болотистих долин Султан Сазлик на Центрально-Анатолійському плато на півночі, тягнучись на близько 60 км на південь і формуючи 25-кілометровий за шириною високогірний ланцюг, з`єднується з комплексом Каранфіль Даг і поступально низпадає до великої Аданської рівнини. Морфологічно виділяють сектори Чорного Аладаглару (північна частина масиву) і Білого Аладаглару (центральна і південна частини масиву), відділених між собою долинами Маден і Акчай з загальним підвищенням рельєфу з півночі на південь.

В 1995 році 55 тис. гектарів центральної частини масиву було оголошено Національним парком Аладаглар (Aladağlar Milli Parkı). На даний час "нацпаркові" обмеження стосуються виключно ліцензування дозволу на полювання. Жодних інших обмежень не існує.

Для гірської системи Таурус загалом і масиву Аладаглар зокрема протягом останнього часу накопичилось стільки помилок, неточностей та несуразностей, котрі тиражуються і копіюються у відкритих джерелах (Інтернетрях) щодо гір Таурус загалом і масиву Аладаглар зокрема, що, перед тим, як перейти до основної теми, варто в тезовому порядку зупинитись на деяких характеризуючих і цікавих моментах. Отже:

• Гори Таурус (лат. Taurus - бик, телець, тур. Toros Dağlari - тюркська трансформація латинської назви), вірогідно, отримали свою назву від сузір`я Тельця, котре має етимологічне відношення до давньогрецького міфу про перетворення Зевса на білого бика задля викрадення Європи. Гірський ланцюг простягнувся вздовж півдня Туреччини паралельно узбережжю Середземного моря від озера Ергідір на заході до р. Євфрат на сході більше ніж на 600 км. В українську назва гірської системи у вигляді "Тавр" прийшла з болгарської "Тавръ" і також походить від латинської традиції щодо істот, ототожнюваних з биком і мають своє коріння в грецькій міфології (Кентаври, Мінотавр).
• Найбільш поширеним є твердження, що найвищою точкою гір Таурус є пік Демірказик (Demirkazık Залізний цвях, 3756 м) в масиві Аладаглар. Проте, ця вершина не є найвищою ні для гірської системи Таурус загалом, ні для масиву Аладаглар зокрема. Найвища точка гір Таурус - Велика Вершина (Bűyűk Zirve) вулкану Эрж`єс (Ercies) 3917 м н.р.м. Ще донедавна пік Демірказик, дійсно був "офіційно" визнаною найвищою точкою масиву Аладаглар, проте, обставини склались так само, як з визначенням найвищої точки Високих Татр (і всієї системи Карпат загалом, - мова йде про Ломніцкій штіт, котрий поступився "першістю" Герлаховському штіту). Віднедавна, після уточнених вимірювань "першість" в Аладагларі перейшла до піку Кизилкая (Kızılkaya, 3767 м), переконатись в чому можна переглянувши цей репортаж (текст турецький, але відеоряд красномовний).
• На Місяці також є гори Таурус (Monts Taurus), названі так саме "на честь" малоазійських гір польським астрономом Йоханесом (Яном) Гевеліусом, котрий у 17 ст. набув визнання "засновника географії Місяця".
• Протягом тисячоліть єдиним транспортним смолученням (торгівельно-караванним і військовим) між внутрішніми районами Малої Азії (Центральною Анатолією) і Середземноморським узбережжям через гірський ланцюг Таурус були Кілікійські Ворота, що розташовані в пониженні між масивами Аладаглар і Болкар. Зараз через Кілікійські Ворота проходить траса Анкара-Адана.

Кого і чим притягує масив

• Альпінізм. Масив є єдиним в Туреччині гірським районом для альпінізму з маршрутами до VII+ рівня складності за UIAA оціночною системою. Попри те, що в масиві відсутні льодовики, на скельних маршрутах (з перепадом абсолютних висот до 900 м) північної експозиції протягом цілого року може бути натічний лід або сніжно-льодові ділянки. Найбільш повний опис альпіністських маршрутів в Аладагларі міститься в книжці турецького дипломата і маунтейнієра Омера Тюзеля (Ömer B. Tűzel The Ala Dağ. Climbs and Treks in Turkey`s Crimson Mountains, Cecerone Press, 1993, UK). Книжка варта уваги для планування будь-якої активності в масиві (єдине, що дані про інфраструктуру навколо масиву вже застарілі. Також застарілими є дані про кліматичні умови - в книзі є червневі панорами масиву, що за кількістю снігу вражаюче контрастували з тим, що побачили ми. І це всього за 15 років! Але найбільша її заслуга - досить впорядкована і систематизована інформація щодо топоніміки масиву.
• Спостереження за птахами (Bird tour). Молодий, швидко розвиваючийся в Європі і Пн.Америці вид аутдор дозвілля, що дуже нагадує сафарі, тільки без стрілянини. З деякими аспектами виду можна ознайомитись тут. Переважна більшість міграційних шляхів птахів між Азією, Європою і Африкою проходять через Туреччину. Озера, болота і гірські райони Центральної Анатолії, в тому числі масив Аладаглар, дають притулок численим видам птахів, що робить їх об`єктами підвищеного інтересу з боку "птахо-туристів".
• Скі-тур. Високий Аладаглар на сучасному етапі освоєності і навколишньої інфраструктури створює дуже гармонійне поєднання близькості до цивілізації і відчуття повної відірваності від неї у великих горах. Саме ця гармонія притягує в долини Емлі та Караялак, на пік Емлер та плато Єдігьолер нечислених її поціновувачів.
• Спелеологічні наукові дослідження. В масиві діє багаторічний турецько-український проект з дослідження карсту і печер (Aladaglar Karst and Cave Research Project), котрий є частиною більшого проекту "Поклик Прірви" (The Call of the Abyss), одним з числених досягнень якого є науково обгрунтоване припущення, що масив Аладаглар може мати найглибшу карстову гідрологічну систему в світі (на сьогоднійшній день доведено найглибшою є система Чеве в Мексиці, 2500 м). Протягом роботи проекту було розвідано і досліджено більше 150 карстових печер, в тому числі першу надглибоку (superdeep) печеру Kuzgun в долині Kemikli.

Геоморфологія

Нижня частина долини Akşam Pınari (Вечірніх Джерел) і Parmak Kaya (Скеля-Палець) з лівого борту нижньої частини долини Syırma.

Долина Hacer (Acer). Ознаки льодовикової ерозії карсту і подальших гравітаційних процесів. На задньому плані - перша з серії послі- довних, порослих лісом, морен палеольодовика долини Хаджер.

Південно-східна частина Туреччини розташована в зоні меж активних тектонічних плит, де зіштовхуються Арабська і Європейська плити по лінії розламу Бітліз-Загрос. Цей фактор визначив неотектонічні процеси і підняття починаючи з Пізнього Олігоцену, а найбільші підняття стались в добу Пліо-Плейстоцену. Масив складений переважно тріасовими (248 - 206 млн. р.), юрськими (206 - 144 млн. р.) і крейдовими (144 - 65 млн. р.) вапняками. Відкладення морських осадових порід завершилось в добу Пізнього Еоцену і супроводжувалось тектонічними зсувами і поступовим підняттям всієї гірської системи Таурус над рівнем моря. Значні зміни рельєфу в системі прото-Таурус розпочинаються з періоду Олігоцену, коли відбувається сильна ерозія офіолітних порід (комплекс базальтів і глибоководних осадочних порід) і протягом Пізнього Міоцену вони повністю руйнуються, відкриваючи вапнякові породи Мезозойської доби. Загальна сучасна морфологія масиву Аладаглар і навколишніх районів склалась протягом доби Пліоцену, а подальший розвиток карстової системи був суттєво посилений різким підняттям масиву, врізанням річок і коливанням (наступи-відступи) льодовиків.

Вертикальна панорама частини плато Yedi Göller (Семиозерря) і південно-східної частини його цирку. Під час періодів зледеніння плато було джерелом зародження льодовика долини Хаджер.

Високогірна частина масиву Аладаглар зазнавала дуже сильного зледеніння протягом Четвертичного періоду (сучасний етап геологічної історії Землі, розпочався 1,8 млн. років тому і триває до сьогоднішнього дня), рельєф масиву відноситься до Піренеського типу, тобто зледеніння поширилось на високогірну частину, але не заторкнуло нижні долини. Льодовикова ерозія була домінуючим фактором у розвитку загальної морфології сучасного рельєфу і спричинила утворення числених коритоподібних льодовикових долин, цирків, вузьких зубчастих гірських хребтів та конічних або пірамідальних піків.

Останні дослідження багаторічного турецько-українського наукового спелеопроекту Aladaglar Karst and Cave Research Project вказують, що магнітуда і поширення Четвертичного зледеніння в Аладагларі були значно більшими, ніж вважалося раніше. Аналіз льодовикових рельєфних формацій вказує на числені наступи та відступи льодовиків, а свідчення ранніх зледенінь були здебільшого зтерті останнім, найбільш потужним зледенінням. Методом вуглецевого датування каменів морен було визначено, що воно сталось протягом 9 300 - 8 300 р. до н.е. Льодовикові геоморфічні процеси, що діяли на закарстовану вапнякову підкладку, започаткували специфічний процес, відомий під назвою льодокарстова морфологія.

Льодовикові долини, утворені протягом Четвертичних зледенінь, були врізані в на той час вже сильно закарстований масив. Менші льодовикові долини поширюються від джерела зародження на висотах 3100-3300 м нрм до відміток 1900-2300 м нрм, в той час як більші, наприклад долина Хаджер, досягають 1100 м нрм. Локальні висотні перепади між гребенями хребтів і підніжжями долин сягають 1700 м, в той час як для менших долин ця різниця складає 200-700 м. На крутих бортах долин зчисленими суб-вертикальними стінами інтенсифікувались гравітаційні процеси, що призвело до формування потужних щебнеподібних осипів.

Гідрологія

Джерела-водоспади Капузбаши

Гідробасейн, пов`язаний з масивом Аладаглар охоплює територію у 1900 кв.км. Високогірна частина масиву є головним живлячим районом завдяки розлогій карстовій гідросистемі, котра розряджається у вигляді потужних джерел біля підніжжя масиву. Старі карстові джерела (Yerköprű, Göksu та Kapuzbaşi) згруповані в чотирьох основних районах на східному краї масиву на абсолютних висотах 400-750 м. Загальний середній дебіт джерел на східному підніжжі масиву становить 32 м.куб/сек, в той час як кожне окреме джерело чи їх група має дебіт від 2,6 до 14,2 м.куб/сек. Гідрохімічні та ізотопні дослідження вказують на існування прямого зв`язку між високогірними постачаючими районами і великими джерелами, що витікають в районі головного ерозійного рівня річки Заманти та її притоків. Єдиним крупним джерелом на західному краї масиву є Pınarbaşi з середнім дебітом 1,5 м.куб./сек. Високий рівень потокової концентрації та деякі особливості режиму грунтових вод дають підстави вважати, що в глибині масиву існує розгалуждена гідропровідна система. Загальна потенційна глибина для карстової системи циркуляції грунтових вод складає більше 2000 метрів і в кращому випадку може сягати глибини 2500-2900 метрів. Таким чином, можна висловити припущення про те, що масив Аладаглар може мати найглибшу карстову гідрологічну систему в світі.

Саме така гідрологічна структура масиву обумовлює майже повну відсутність вільно протікаючої води в високогірній частині і прилеглих долинах, єдине місце де в першій декаді червня була вода у вигляді потоку - в верхній і середній частинах долини Джімбар. На абсолютних висотах від 2000 до 3200 знаходяться нечислені джерела, але розташовуються вони в різних частинах всіх секторів, тому питання водозабезпечення - це питання знання їх місцерозташування (див. топо-хребтовку). Також в масиві є числені гроти з джерелами (а також дровами і часом речами першої необхідності), що використовуються мисливцями, але їх місцерозташування - це проблема досконалого знання масиву. Наприклад, мені не вдалось знайти Sulagan Kelеr (Обводнений Грот) при тому, що були його орієнтовні координати і кам`яні захисні стінки для палаток табору знайшов, а значить сам грот повинен бути десь поблизу.

Езневіт яйла - одна з найкращих легкодоступних крайобразних точок в масиві. Завдяки орієнтації долин Емлі та Сиїрма по лінії схід-захід, наявності джерела і підготовлених під встановлення палаток місць - чудове місце для вечірнього милування краєвидами та ночівлі.

Українські мова і культура в процесі становлення і розвитку зазнали значних тюркських впливів зявдяки географічній і історичній близькості з кочовими тюркськими народами і до експасивної в часи свого розквіту Османської імперії. Не варто забувати про те, що протягом середньовіччя у причорноморських та приазовських степах співіснували і переплітались осідла слов`янська і кочова тюркська культурні традиції (наприклад, найбільший з досліджуваних в Європі могильник Мамай-Сурка 11-13 ст. в Кам`янка-Дніпровському р-ні Запорізької області - я брав участь в археологічних розкопках цього могильника і мав можливість пересвідчитись в близькості до істини цього твердження на власні очі за віднайденими рештками матеріальної культури). Згадаймо ще майже 300-літнє панування Османської імперії над українським Півднем і отримаємо той факт, що південно-українську сучасну топоніміку можна поділити на три, приблизно рівні, частини ("совкову" відкидаємо, бо це скучно): слов`янська, козацька та більш пізня традиція мігрантів з центральної України (8-18 ст.), російська традиція військово-політично вмотивованого переселення з районів Центрального нечорнозем`я (18-19 ст.), і тюркська топонімічна традція (8-17 ст.). Остання знайшла своє відображення не тільки в топоніміці півдня України, але й в мові, так тур. "мейдан" - це наш майдан, тур. "кавун" - це наша диня, а тур. "карпуз" - це наш кавун, тур. "каве" - це наша кава (не плутати з розчинним йадом, котрий в Туреччині так і називається - нескафе) і т.д.

Сучасний турецький алфавіт є варіантом латинського алфавіту, складається з 29 букв серед яких ç, ğ, ı, ö, ş, ű були адаптовані або модифіковані для фонетичних потреб мови: с - дж (вимовляється з ковтанням "д" і пом`якшенням в кінці), ç - ч, ğ - г (вимовляється глухо, близько до "х"), ı - и, ö - ьо (як в слові "кльош"), ş - ш, ű - ю.

Топографічні терміни в турецькій мові і їх значення

Терміни, що характеризують топоніми

Етимологія назви масиву Аладаглар / Aladağlar

Моріс Блюменталь, геолог і експерт з географії масиву в своїй книзі "Das taurische Hochgebirge des Aladağ: neuere Forshungen zu seiner Geographie, Stratigraphie und Tektonik", розмірковуючи над походженням назви масиву, відзначає, що характеризуюче слово "Ala" - "червоний" не відповідає переважно сіро-білому кольору кристалізованих вапняків, з котрих складаються гори. Він припускає, що турецьке слово "ela" котре визначає сіро-голубий тон з часом трансформувалось в "ala". Інший напрямок ходу думок щодо виникнення топоніму знаходиться в оттомансько-турецькому - сучасно-турецькому словнику (як відомо, реформи Кемаля Ататюрка після млодотурецької революції торкнулись безлічі сфер життя, в тому числі алфавіту і мови, - до 20х рр. ХХ ст. Османська імперія користувалась арабським письмом), котрий дає друге визначення слова "ala" як високий, найвищий. Інтерпретоване таким чином оттомансько-турецьке словосполучення Ala Dağ буде означати "Високі Гори". До такої інтерпретації більше схильний Омер Тюзел.

Жодним чином не заперечуючи вищенаведені топонімічні інтерпритації, висловлю своє бачення. В першу чергу виходжу з того, що до інтерпритації орієнтальної топонімічної традиції не варто підходити виключно прямолінійно (за характеризуючою аналогією першого ряду), а поміркувати над аналогіями 2-го, 3-го ... n-ного ряду. Чудовою ілюстрацією того, що варто заглянути глибше, є приклад інтерпритації назви джерела в книжці А.Ена "Перевалами горного Крыма". Виходячи з власних спостережень, наведу приклад Akşam Pınar - "Вечірнє джерело". Оскільки з нього воду набирав тричі в різний час доби, важко було не помітити дуже суттєву різницю між інтенсивністю водотоку в ньому - ввечері він був значно вищим, ніж зранку. Можу припустити, що в пік засушливої пори, наприклад в серпні, зранку в джерелі взагалі нема води, що для традиційно розвиненого в цьому районі гірського скотарства є дуже вагомим фактором, котрий і ліг в основу топоніма. Якщо ж скористатись джерелом одноразово, практичне характеризуюче значення топоніма буде далеко не настільки очевидним. Тепер поглянемо на загальний рельєф високої частини масиву... так, східне підніжжя є сильно розсіченим глибокими ущелинами низькогіррям (400-600 м нрм для долин), складним для заселення і господарської діяльності. З долин східного підніжжя абсолютно не видно скельних піків Високого Аладаглару. Повною протилежністю є західне підніжжя - з широкої, розлогої долини річки Ечеміш (1300-1450 м нрм, западина Ечеміш є одною з найбільших в Туреччині, відділяючи Аладаглар від комплексу Уч Капи Даги / Uç Kapı Dağı) є фактично пряма видимість на всі найвищі піки масиву. Західне підніжжя навіть в наші часи істотно відрізнається рівнем заселеності, розвиненістю інфраструктури та господарською освоєнністю порівняно зі східним... годі навіть говорити про цю різницю в часи формування топоніма. Тепер поглянемо на панораму і в якому світлі вона постала перед нами у вечір ночівлі у верхній частині долини Караялак (жодної корекції кольорів, тільки рівні/levels урівноважено для всіх кадрів, що складають панораму)... в нас було відчуття, що ми опинились на Марсі - все навколо просто нереально палало червоним і це, мабуть, була найбільш вражаюча іпостась, в котрій ми побачили Високий Аладаглар. Виходячи і підсумовуючи все вищесказане, логічним буде припустити, що перед жителями західного підніжжя Високий Аладаглар поставав саме в такому світлі досить часто, але протягом короткого часу перед сутінками і саме цей короткочасний вражаючий ефект освітлення ліг в основу назви масиву.

Через певну замілітаризованість Туреччини, детальні топографічні карти країни загалом і гірських районів зокрема є недоступними для широкого загалу, по крайній мірі в масштабах, прийнятних для трекінгу і альпінізму. Існує солідна кількість схем-хребтовок масиву, кожна з яких дає досить приблизне уявлення про топоніміку і мінімально можливе уявлення про характер рельєфу. Якщо ж їх розкласти всі перед собою (в моєму розпорядженні є 6 різних), можна занедужати на складну форму топонімічної шизофренії - за винятком незначної кількості найбільш популярних в масиві долин, перевалів і вершин для всіх інших "точок" панує хаос. Інформація від місцевих жителів тільки "додає жару" - у одного об`єкта може бути декілька назв. Наприклад, те, що називають піком Калди (Kaldı) жителі західного передгірря, жителі південного передгірря називають Чорним Демірказиком (Kara Demirkazık).

Щоб не поринути в той хаос, котрий сворює сума даних з різних схем-хребтовок, було прийнято рішення відкласти їх в сторону, зібрати виключно текстово-картографічні джерела з високим рівнем достовірності всіх або частини "інформаційних шарів":

Топо-хребтовка масиву Аладаглар, система координат WGS84

Дана версія топо-хребтовки є робочою. Лінію горизонталей проведено від 3800 до 3000 м н.р. на основі "генштабівських" карт масштабом 1:100000. Максимальна похибка горизонталей - 210 м зсув на схід від реального рельфу (такі зсуви є локальними і пов`язані зі "зповзанням" нижньої частини окремого листа топокарти при скануванні і зклейці). Всі інші шари даних взято з супутникових знімків або треклогів, конвертованих в об`єкти карти. Їх точність висока і лежить в межах похибок GPS-навігаторів.

Фотоогляд і коротка історія горосходжень в масиві

Західна частина Високого Аладаглару з долини р.Ечеміш з домінуючим в цій частині масиву піком Демірказик (Demirkazık - Залізний цвях)

Освоєння і описання регіону європейцями розпочинається в середині ХІХ ст., коли в 1859 році німецький ботанік Theodor Kotschy, подорожуючи з Кайзері в Берекетлі (сучасне Чамарди), здійснив ботанічну і геологічну розвідку західного флангу Високого Аладаглару. Слід відзначити, що він разом з геологом B.Russeger в 1836 році здійснили експедицію в масив Болкар і перші з європейців вийшли на вершину найвищого піку в цьому масиві Медетсіз. Першим європейцем, хто проник в серце високої частини масиву і здійснив наукові дослідження і опис, був австрійський геолог Franz Schaffer

Вежа піку Ітотуруму, піки (з ліва на право) Бозкая, Емлер і Каяджик

Пік Демірказик з південно-східного краю плато Арпалик яйли

- протягом весни і осені 1900 року він здійснив дві подорожі в масив і під час однієї з них підкорив вершину піку Аладжа Баши. І хоча він не був горосходжувачем і не робив спроб підкорення інших вершин, зосереджуючись на наукових дослідженнях, його яскравий, захоплюючий опис масиву і краєвидів з вершини Аладжа Баши, спонукали німецьких альпіністів Georg Kűnne, Wilhelm Martin та його дружину Marianne Martin у 1927 році провести літо в масиві. Прибувши у село Карамук (сучасне Демірказик) і намагаючись знайти собі провідника, вони були здивовані розповідями місцевих жителів про існування вбивчого вакууму над вершиною Демірказик.

Північне лице піку Калди з північного борту долини Емлі. Підйом на перевал Езневіт яйли

Зрештою, провідника вони знайшли в особі молодого місцевого жителя Велі Чавуша (Veli Çavuş) і разом з ним вирушили через долину Нарпуз до східного гребеня піку Демірказик щоб ним вийти на вершину. І це їм вдалось, однак на спуску їх застала темпрява і низька хмарність з суттєвим погіршенням метеоумов на скельних крутосхилах біля 3600 м нрм. без будь-яких теплих речей, група була змушена зупинитись на сидячу ночівку, чекаючи ранку. Доктор Мартін в своєму щоденнику пише: "Близько опів на третю ночі до нас долетіло відлуння крику і спершу ми подумали що це нам здалось. Трохи згодом крик почувся знову, цього разу вже ближче!

Пік Гюзеллер (Красунчик) в хмарах на підйомі від Сулаган Кельор в цирк піків Лахіт Кая - Гюзеллер - Сулаган Кая.

Незабаром перед нашими очима постав Велі Чавуш, котри приніс наші теплі речі, що були залишені попереднього дня на сідлі. Незбагненним для нас чином від піднявся найкрутішими схилами в повній темряві, несучи наше спорядження, і після нетривалого відпочинку знову розчинився в темряві, спускаючись в базовий табір!".

Після сходження на вершину піку Демірказик, німецькі альпіністи продовжили розвідку Південного сектору і здійснили перші сходження на пік Калди з перевалу Авджи Велі західним схилом, а також на пік Кизилкая протяжним кам`яним осипом що виходить в долину Емлі (сучасний популярний маршрут з долини Емлі на перевал Карасай і з нього західним гребенем піку Кизилкая).

Піки Кизил`яр (Червона Круча) і Діректаш (Камінь-колона) з-під вершини піку Емлер. Внизу озеро Дірек Гьолю.

З того ж перевалу Авджи Велі вони здійснили перше сходження на вершину піку Лорут (Аладжа) його східним ребром і в наші дні маршрут - дол. Бююк Мангірджі - траверс Лорут (Аладжа) - пер. Авджи Велі - Калди - дол.Сиїрма є дуже популярним і привабливим для технічного трекінгу. Також німецька команда здійснила першосходження на пік Езневіт плитовим кулуаром що виходить на плато Езневіт яйли. Цей, на той час альпіністський маршрут, в наші дні також став популярним трекінговим маршрутом Езневіт яйла (сюди можна дістатись з півдня - долин Сиїрма та Емлі, з півночі - долини Караялак і "в лоб" з заходу) - пік Езневіт - пік Карасай - пер. Карасай (з подальшими варіантами продовження маршруту на північ у верхів`я долини Караялак і на перевал Челікбуйдуран, на схід на вершину піку Кизилкая, або на південь у верхів`я долини Емлі).

Діамант в скельному намисті цирку Латир Кірі пік Ючкьоше Сіврісі (??k??e Sivrisi, Тригранний Шпиль)

1938 рік став поворотною точкою в альпіністському освоєнні масиву Аладаглар. Протягом трохи більше місяця 4 альпаністи з Клагенфюртської секції Німецько-Австрійського Альпійського клубу Вальтер Плєунігг, Зігфрід Тріттхарт, Герман Гейде і Йозеф Пучер здійснили серію сходжень, неповторених до нашого часу - сильна четвірка взяла 30 вершин, серед котрих 25 - вперше. З точки зору тодішніх альпіністських стандартів і рівня спорядження, їхні досягнення займають особливе місце в історії світового горосходження.

Діректаш

Результатом цієї першої серйозної експедиції в Аладаглар, котра охопила фактично всю високогірну частину масиву окрім сектора Торасан, стали не тільки альпіністські досягнення, а й наукові. Групу австрійських альпіністів супроводжувала наукова група під керівнитвом професора Ханса Шпрейтзера з Віденського університету і котра включала геолога Карла Метза і ботаніка Хейнца Елленберга. Результатом роботи експедиції стали грунтовні географічні, геологічні і ботанічні дослідження і колекції, привезені з масиву.

Війна, що розпочалась у Європі, відволікла на декілька років увагу європейців від масиву, але Туреччині успішно вдалось уникнути втягування у бойові дії і зробити важливі кроки у становленні офіційних структур для розвитку горосходжень. В 1939 р. було створено Турецьку Федерацію Альпінізму і Зимового Спорту під керівництвом Латіфа Османа Чикигіла.

Північна стіна піку Кючук Демірказик

Протягом Другої світової війни британські офіцери, що служили при Британській Дипломатичній Місії в Туреччині скористались можливістю здіснити ряд сходжень в масиві протягом 1943-1945 рр. Наприкінці червня Лойд Хурст, Едвард Пек та Робін Ходкін, розмістивши базовий табір на Езневіт яйлі, здійснили сходження на пік Демірказик південно-західним схилом, таким чином, започаткувавши один з класичних маршрутів на цю вершину - в наші дні він називається маршрут Ходкіна-Пека. В 44-му році Пек і Брандер з табору на плато Єдігьоллєр здійснили перше сходження на масивний пік в хребті Кизил`яр-Кизилкая і котрий був названий Пеком Üç Köşe Sivrisi (Triangle Spire - Тригранний Шпиль), а в 1945 році альпініст з цієї ж команди Артур Хампрейс здійснив перше соло-сходження в масиві на пік Кизилкая південно-західним гребенем прямо з перевалу Челікбуйдуран. В цьому ж році відбувається перша турецька альпіністська експедиція з Джемілем Ока в якості лідера.

В 50х роках масив набуває широкої популярності серед австрійських, німецьких та італійських альпкоманд, а зусилля попередніх років Латіфа Османа на посаді голови Турецької Федерації Альпінізму і Зимового Спорту виливаються у числені маунтейнірінгові експедиції турецьких команд. Власне, протягом цього дисятиліття було завершено добу дослідницького альпінізму в Аладагларі, але британська команда під лідерством Пітера Аддіса своїм зимовим сходженням на пік Лорут (Аладжа) в січні 1963 р. започатковує період зимового дослідницького альпінізму в масиві. На сьогоднішній день питання дослідницького альпінізму ("першопроходів") в масиві стосується виключно технічно насичених стінних маршрутів та хребтових траверсів.

Кольори альпійської зони масиву

Karl Smith, The Mountains of Turkey, Cicerone Press, 2001, UK

Klimchouk A., Bayaru S., Nazik L., Törk K. Glacial desctruction of cave systems in high mountains, with a special reference to the Aladaglar massif, Central Taurus, Turkey. Acta Carsologica, 35/2, 2006, Ljubljana, Slovenija

Klimchouk A., Nazik L., Bayari S., Törk K., Kasjan Yu. Kuzgun cave and its context: the first super-deep cave in the Aladaglar Massif, Turkey

Ömer B. Tűzel The Ala Dağ. Climbs and Treks in Turkey`s Crimson Mountains, Cecerone Press, 1993, UK

Speiser B. Ala Dağlar. Toros Siradağlari Niğde, 1:100 000. Berne, Switzerland

А також веб-ресурси: carsologica.zrc-sazu.si, maps.google.com, nasa.gov, panoramio.com, sozluk.net, speleogenesis.info, summitpost.org, travel.valek.net, volcano.si.edu