Психологічна користь горосходжень

Незважаючи на її значний загальний обсяг, альпіністська література нараховує небагато робіт з психології сходжень. Причина цього — не у відсутності цікавості щодо їх мотивів. Навпаки, відомі мені горосходжувачі дуже зацікавлені у цьому предметі, хоча старшим з них невдячна природа таких дискусій вже дещо й набридла. Більшість загальноприйнятих уявлень щодо мотивації сходжень ґрунтуються у романтичній мові завоювань, пригод, близькості до природи, гартування характеру тощо. Сучасні альпіністи знають проте, наскільки неадекватними є такі пояснення — наскільки мало вони відповідають внутрішній реальності.

Сказане мимохідь Джорджем Меллорі, "А тому що він є!"², — є насправді криком відчаю через неспроможність віднайти пояснення, яке було б переконливим як для нього самого так і для альпіністської спільноти. Ця імпульсивна відповідь на одне з післялекційних запитань у Філадельфії під час туру для збору коштів була, як мені видається, вимовлена роздратованим тоном. Хтось з присутніх тоді журналістів перетворив цю фразу на гучний заголовок. За іронією долі, хоча, можливо, й зважено, світ прийняв цю безтямну ремарку як щось, за що можна вхопитися.

Така суміш ущипливості та вхиляння від відповіді, як у Меллорі, є типовою. Водночас, багато і з кращих пояснень, для чого люди ходять у гори, ніби мають у самому їх центрі психологічну порожнечу, лакуну захисності. Так, нібито навкруги замку Еґо існує рів, який альпініст боїться подолати через страх втратити чари.

Можливо, найбільш розповсюдженим психологічним спостереженням про альпіністів є те, що вони прагнуть до "подолання себе" (вислів уведений до вжитку Ніцше), де оця самість роздвоюється: одна, сильніша частина перемагає слабшу її ж сторону. У багатьох відношеннях це — вірний опис. Але щоб зрозуміти, чому подолання себе є необхідним, слід звернутися до ідей віденського доктора та любителя епізодичних прогулянок пагорбами — Зиґмунда Фройда. На відміну від самого Фройда, який не написав нічого, що б прямо стосувалося предмету, деякі з його послідовників та інтерпретаторів таки дещо писали. Вони підтверджують все, що альпіністи знають з власного досвіду: зворушення, неймовірний емоційний заряд, вишукане задоволення від схождення. Ці відчуття складають ядро нашого улюбленого заняття. Це підкріплюється й деякими безпосередніми дослідженнями психології альпіністів (див. Ждислав Рин, "Психопатологія в альпінізмі", Гімалайський Журнал, 1972-73).

Основне ж питання полягає у тому, чому альпіністи знаходять це задоволення, що іноді межує з екстазом, у ситуаціях, які викликають у середньостатичної людини жах, паніку та страх. Там, де більшість представників людської раси задкуватиме і тікатиме, альпініст з нетерпінням поспішає вперед.

Послідовники Фройда не вважають, що альпініст наділений меншою здатністю відчувати страх. Різниця полягає у психологічній схильності до боротьби з такими почуттям, схильності, яка закладається у дитинстві. Безпорадна дитина захлинається у страху невідповідності, страху влади та покарання, жахах тваринного світу, вурдалаків та гоблінів, страху голоду та вбивчої люті — страхах всіх відтінків і мастей та й з усіх сторін.  Відчуття страху фізично некомфортне для будь-якої дитини і емоційно її напружує. Вона може позбавитися неспокою та дискомфорту трьома шляхами. Один з них полягає у простому униканні ситуації та думок, які викликають страх, та енергійне придушення подібних загроз.

Друга можливість для дитини полягає у розв'язанні страху у його джерелі та усвідомлення безпідставності страху. Подолання раніше надміру страшних ситуацій є джерелом великого задоволення, яке народжується з відчуття полегшення, полегшення від того, що вже ніколи не доведеться так знову боятися у схожій ситуації. Одразу ж Еґо відчуває захват від звільнення та хвилю тріумфу. Кожен з нас на шляху до зрілості мав сотні таких тріумфів.  І так само у кожного з нас є страхи та фобії, які з дорослішанням не були успішно розв'язані та просто залишились позаду в нашому житті.

Ми підходимо до третьої можливості. Тут індивідуум намагається компенсувати невирішені фобії у неочікуваний спосіб. Професійний термін для такої активності звучить як "контр-фобія", що є синонімом перекомпенсації страху. В таких випадках особа, яка відчуває страх, парадоксально вірить, що його або її тривожність може бути ефективніше відвернута відшукуванням, а не униканням провокуючих її ситуацій.

Таким чином людина, яка перекомпенсує страх, намагається наново перемогти тривожність, стаючи на небезпечний шлях зі сподіванням знову пережити чудові відчуття дитини, яка вперше його долає. Ця людина має нездійснену мету: вигнати вже у зрілому віці рештки остороги та паніки, яких вона не змогла позбутися у дитинстві. Звичайно, людина постійно зазнає поразки. Вона отримує лише відчуття подолання страху, але не сутність. Відчуття проходить. Джерело страху залишається, прирiкаючи людину на подальші звернення до акту контр-фобії. Отто Феніхель, великий упорядник думок Фройда, відмічав: "Коли ми бачимо настільки багато людей з контр-фобічною поведінкою, які, однак, відчувають чимало задоволення всупереч невдачам та уникають усвідомлення все ще активної в собі тривоги, то ми мусимо все ж визнати, що вони відносно непогано влаштувалися".

Кожен має контр-фобічний потенціал. Без цього життя неможливе. Ніхто повністю не вирішує та не проганяє всі наповнені страхом перепони з дитинства. Феніхель мав пацієнта — любителя, який був знаним авторитетом у залізничній справі. Після кількох років психоаналізу виявилося, що причина його ентузіазму та знань лежить у забутому дитячому страху подорожей на потягах. Інша послідовниця Фройда, Хелена Дойч, мала пацієнта, який був повністю знищений фобіями, знаходився у соціальній ізоляції та був сексуально безсилим. Єдина сфера, в якій у нього не було страху, був спорт, яким він щосили і займався.

Альпініст, який перекомпенсує страх, має багату уяву. Його розум наново живо створює образи, які вселяють жах. Для нього уява майже не відрізняється від реальності, оскільки, як і сама реальність, уявні небезпеки та вороги провокують неприємні відчуття тривожності та дискомфорту. Єдиний спосіб притлумити викликаний уявою страх — це ступити у реальне середовище та вгамувати його, заграючи з небезпекою та піддаючись неприроднім ризикам. На щастя, об'єктивний світ більшість часу не настільки жахливий як фантазія, що є додатковим джерелом полегшення й утіхи. Що сходжувач не може зрозуміти, так це остаточний доказ, що уява його обдурила. Отже, коли наступного разу уява створить страхітливий образ, він мусить або змиритися з тривогою, або продовжувати раз за разом ризикувати у реальному світі.

Багато видів спорту є ритуалами контр-фобій, де чоловіки та жінки можуть наново пережити страх і втішитися перемогою над ним. Феніхель пише: "Суттєве задоволення від спорту полягає у тому, що особа вводить у гру певні напруження, яких він раніше боявся, таким чином відчуваючи задоволення від необхідності долати їх. Люди, для яких спорт, або принаймі певні види спорту (наприклад, альпінізм), — не просто епізодичний відпочинок, але важливий компонент життя, — є справжніми суб'єктами контр-фобії".

Строгої відповідності між витоками певного страху та контр-фобічною реакцією на нього не існує. У дитинстві я більше боявся змій, бути залишеним мамою, батькового покарання, або що підхоплю проказу в транспорті, аніж висоти. Тому можливо, мої ейфорії на вершинах походять від відчуття перемоги одним махом над усіма тими придушеними страхами. З кожним "успіхом" — навіть тоді, коли він означає всього лиш порятунок від камнепаду в базовому таборі — моя контр-фобічна поведінка стає глибшою та сильнішою частиною мого життя. Хелена Дойч вважала, що основоположна мета контр-фобічної поведінки полягає у звільненні Психе від внутрішнього тягаря поганих передчуттів, переміщенням внутрішнього усвідомлення небезпеки у зовнішній світ. У випадку альпінізму, страх страху мутує у страх гори. Вона писала: 'Цілком можливо перетворити невротичну тривожність у реальну та створити самому собі приємну ігрову ситуацію замість болючої ситуації фобії. Щойно об'єкт тривожності розміщується у зовнішньому світі, потреба у його підкоренні спрямовується на окремий компонент гри, або елементи, які треба подолати, такі як вершини, вода або повітря'.

Перекомпенсація страху є нахилом, а не безвідмовним психологічним методом. Завжди є непевність щодо того, чи проявить вона себе. Коли цього не відбувається, первинний жах навалюється на альпініста. Замість того, щоб перемогти його, він мусить тікати. Вершина, яку він збирався наділити важливістю та благородством гідного ворога, раптово трансформується. Вона стає демонічною, потворною та вбивчою.

Циклічність перекомпенсації страху пояснює, чому ми та наші компаньйони одного дня сміливі, а іншого — боязкі, чому ми проходимо через фази інтенсивної відданості, за якими слідують незрозумілі періоди відходу від справ. Чому буває, що коли добрий товариш-альпініст звертається, щоб запропонувати чудову пригоду, ви раптово відчуваєте роздратованість, холод та ухиляєтесь. Але у більшості випадків, однак, механіка перекомпенсації вочевидь спрацьовує. Судіть за справами.

Альпініст постійно знаходиться перед дилемою: заперечити ризик і небезпеку, або перебільшити їх, — у відповідності до того, як фобія та контр-фобія змагаються за домінування. Для альпініста є майже неможливим компенсувати так званий об'єктивний ризик точно відповідною кількістю перестороги — хоча ми усі й заявляємо, що здатні на це.

Якщо ця теорія правильна, то ми маємо декілька практичних уроків на засвоєння. Перше, горосходжувач повинен намагатися усвідомлювати природні коливання своєї здатності перекомпенсувати. Таке усвідомлення є абсолютною умовою довгої кар'єри. Це не повинно сприйматися як дане. Багато років тому, Райнхольд Месснер, домандрувавши до одного з гімалайських піків, після встановлення базового табору зненацька та без пояснень вирішив спакуватися та повернутися до Європи. У цій, здавалось би, імпульсивній поведінці, марнотратстві купи грошей в процесі, мені бачиться горосходжувач з величезним усвідомленням себе.

Інша небезпека полягає у тому, що альпініст може принадитися до захопливості перекомпенсації страху. Один мій гарний друг, реабілітований наркоман, знаходився у залежності від контр-фобічних "приходів" від складних сходжень, які приглушували відчуття тривожності та страждання іншого походження – робота, сім'я, гроші тощо. Час від часу виявляючи, що буденні сходження інколи не дають бажаного ефекту, він впадав у глибоку депресію та безвіповідальне відношення до безпеки на скелях. За таких обставин він і загинув чотири роки тому. Людині, яка перекомпенсує страх, може й це і дозволяє "непогано влаштуватися", як живо зазначав Феніхель, проте не слід захоплюватися процесом.

Коли контр-фобічна хвиля спадає, є ризик, що альпініст стає дуже самокритичним і інтерпретуватиме оце бубнявіння страху та паніки, які він відчуває, як ознаку слабкості, брак волі, моральний недолік, а не як нормальний та скороминучий епізод. Моя порада тут — потрібно бути обережним у судженнях щодо власних або чужих перепадів ентузіазму.

Я підозрюю, що перекомпенсація страху була наявна на зорі альпінізму. Золотий вік альпінізму був також часом відкриття неврастенії — це термін-парасолька до широкого спектру скарг, що зараз виглядають як виразно психосоматичні. Загальноприйнята думка лікарів полягала в тому, що похмурий індивідуалізм, відчуженість, істерія, безсоння, апатія та відсутність апетиту, характерні для цього синдрому, були продуктом індустріальної цивілізації. Частопрописуваними ліками були інтенсивні заняття на чистому повітрі. Певні піонери-дослідники вперше їхали в Альпи з туманних причин, пов'язаних із здоров'ям, і одужували, коли відкривали захоплення в перекомпенсаціях проти страху.

Контр-фобія має інструмент, який потребує дуже уважного застосування. Пам'ятайте, він (альпініст) не знає жодного іншого методу боротьби проти страху та тривожності. Таким чином, він невтомно ховається від усвідомлення того, що він насправді робить, іноді приховано, іноді відверто. Альпіністи можуть бути дуже винахідливими, коли справа доходить до захисту їх одержимості проти інтерпретацій.

Цей самий самозахист також пояснює, чому їх відношення до оплакування загибелі друзів може здатися бездушним або, принаймні, амбівалентним. Така смерть розхитує логіку контр-фобії. Важко відчувати жаль без того, аби не відчувати також і болюче відчуття провини, яке походить від відмови альпініста нарешті зробити висновки, до яких закликає смерть товариша. У такі моменти горосходження здається випадом проти природи, образою цінності життя, і залишається тільки одне правильне рішення - розірвати ланцюги та вирватися з кола одержимості альпінізмом. У мене є багато друзів, які саме так і вчинили. Але у мене такі бажання проходять. Рано чи пізно, але моя контр-фобія відновлює контроль і знову починає заманювати мене своїми принадами.

Чи пояснює перекомпенсація страху все взагалі? Зовсім ні. Очевидно, у альпіністів є цілий арсенал психічних та емоційних якостей, які мотивують та заохочують до сходжень. І все ж я вважаю, що ця концепція пропонує один з кращих орієнтирів для психології альпінізму.

Переклад: А. Соколов, Б. Савчинський.