Розмаїта Джунгарія

Коли мене незадовго до походу в Джунгарський Алатау цього літа спитали - ?А що там такого цікавого і особливого, ти ж там так намучився минулого разу?, я й не знав, що відповісти. Мабуть, основну роль зіграла компанія - хотілося йти з цими людьми, не так важливо куди.

Попередні відвідини Джунгарії складно назвати дуже вдалими - постійні дощі, кілька днів відсидки на льодовику, проблеми зі спиною, що врешті-решт вимусили зійти з маршруту. З того разу запам?яталося три основних відчуття - похмуро, мокро, холодно, хоча були й позитивні моменти.

Проте цього разу палітра вражень була значно багатшою.

Так би мовити - сухі факти.

Джунгарський Алатау - відокремлений район Північного Тянь-Шаню, що розділений на два підрайони - Північну та Південну Джунгарію. Мені довелося побувати в обох районах. Але у цьому нарисі мова піде про Південну Джунгарію.

Географічно Джунгарія відокремлена від основного масиву Тянь-Шаню широкою долиною ріки Ілі. Клімат, флора та фауна також відрізняються, навіть у межах самого гірського району.

Північна Джунгарія схожа на Алтай - і дощовим кліматом, і схожими на тайгу лісами на підходах до гір.
Південна Джунгарія оточена степом й напівпустелею.

З історичної точки зору район досить цікавий. Багато інформації про історію району можна почерпнути із звіту Артема Соколова - навряд чи мені вдасться викласти її більш докладно.

Якщо ж коротше - через збройний конфлікт СРСР з Китаєм у 1969 році, район надовго став важкодоступним для туристів. Важкодоступним у тому сенсі, що походу у цьому районі мав передувати прискіпливий ?випуск? у КДБ.

Лише після розпаду Радянського Союзу, на початку 1990х років, сюди почали навідуватись туристи, все ще дуже нечислені. Режим допуску більш-менш послабився лише в 2003-2004 роках, коли Китаю передали частину території Казахстану. Зараз прикордонники в основному відловлюють китайських нелегалів, що ?видобувають? маралячий ріг та ?золотий корінь?.

Під час походу один з учасників вигадував фрази з різними визначеннями, типу ?Вот она какая - суровая Джунгария?. Якось самі собою потім враження прив?язались до подібних епітетів.

То ж, яка вона , Джунгарія...

Це мабуть перше слово, що спадало на думку при згадці про Джунгарію.

Можливо далися взнаки попередні походи на Кавказ та Алтай, де на жвавих стежках зустрічаєш багато туристів та відпочивальників. Важко уявити, що тут взагалі бувають люди. Хіба що ?заброски? китайських нелегалів трохи порушували це відчуття. Решта ж слідів людської діяльності - будиночки геологів, спиляні стовпи - тільки підсилюють його, бо покинуті вже років з п?ятнадцять.

Шанси зустріти когось на маршруті дуже невеликі. За весь похід ми бачили фактично одного пастуха під перевалом Чабанський, та й то здалека.

Винятком в плані безлюдності є тільки долина ріки Коксу, куди завозять водників та відпочивальників, а також багато місцевих живуть на літовках.

Верхів?я ріки Куюди-Карасай. Внизу видно будиночки геологів. Судячи зі знайдених консервних банок із терміном 1989-91 років, людей тут практично не було останніх років п'ятнадцять

Долина ріки Казан. У верхів?ях долини була розташована прикордонна застава й прокладені комунікації до неї. Зараз про це нагадують лише поодинокі обрубки стовпів - коли знімали заставу, їх поспилювали

Записки, які ми знімали з перевалів, були віком від 12 до 24 років. Запам?яталась записка на перевалі Зайченя. Коли дістали із тура консервну банку, вона буквально розсипалась в руках. Ледве встиг сфотографувати

Записка 1991 року, знята на перевалі Зайченя. Консервна банка струхлявіла й розсипається в руках

Джунгарія не давала нам занудитись. Змінювала і погоду, і рельєф.

Кілька перших днів нас супроводжувала мінлива хмарність. Вітер з величезною швидкістю гнав вгорі хмари, й погода змінювалась кілька разів протягом дня. Трохи пригріє сонце, потім поливає дощем, лише в розривах туману іноді виринають оточуючі гори. А то дощ ще не закінчився, а вже припікає сонце, відблискуючи на мокрому камінні.

Розвиднюється. Така погода супроводжуватиме нас кілька перших днів походу. Вітер постійно жене хмари, й навколишні гори то зовсім закриває туманом, то іноді визирає сонце. Долина річки Тишкан.

?Сліпий? дощ Мінлива джунгарська погода - кілька хвилин тому через спеку зняв куртку, й пішов дощ. Верхів?я ріки Саргир

Мінлива погода дозволяла більше цінувати короткі проблиски Сонця, що траплялись.

Гори ваблять. В долині ріки Улькен-Іси

Велика Сушка. Шкода було змарнувати цілу годину чи півтори сонячної погоди. Під Великим Коксайським льодовиком.

На другий тиждень походу погода змінилась - стала переважно сонячною. Такою й залишалася до кінця подорожі, за винятком кількох незначних дощів.

Ритміка гір. Панорама нижньої камери Великого Коксайського льодовика.

Захід сонця. Чудова винагорода в кінці важкого дня. Верхів?я ріки. Улькен-Іси.

Не дуже правильне слово, з суто технічної точки зору. Передає швидше настрій. Коли сонце ховається за хмарами - зникає розмаїття кольорів.
Залишається лише сірий, білий, трохи блакитного або зеленого. Наче фотографію перевели в чорно-білий вид.

Туманний ранок й клаптик сонця. Сонце отримуємо строго дозовано. Підйом на перевал Двох Псів

Вечірня порція Сонця. Скромна, але від того ще приємніша. Біля злиття рік Малий і Великий Коксай

Хоча менш привабливою природа Джунгарії від цього не стає. Просто виглядає іншою.
Один з найбільш пам'ятних для мене краєвидів у цьому поході - озеро під перевалом Казанський Реквієм - був знятий саме за такої, трохи хмарної, погоди

Льодовикове озеро у верхів?ях ріки Улькен-Іси.

Мабуть, ніщо так не тішить після сірого каміння й льоду, як повернення до квітучого різнотрав?я річкових долин. Хоча гори однаково залишаються неподалік, немов виринаючи просто з-за горизонту.

Повертаємось до різнобарв?я трав. Долина ріки Малий Коксай

В долині ріки Малий Коксай

В долинах Саргира й Малого Казана нам траплялись кількакілометрові поля , вкриті переважно дикою цибулею.

"Onion fields forever" . Подекуди долина ріки Саргир вкрита неозорим килимом дикої цибулі.

Лише в деяких, найбільш легкодоступних долинах, є сліди людини. У більшості ж місцин, ми першими прокладали стежку по зеленому килиму трав.

Різнотрав?я. В долині ріки Улькен-Іси

Долина ріки Казан. Вітер завжди дме в один бік.

Кількість озер (та й якість :) для мене стала приємним сюрпризом. Їх, маленьких і великих, трапилося нам більше, ніж на тому ж Алтаї, який традиційно вважається "озерним" районом.

Несподівано з туману виринають озера. Спуск з перевалу Двох Псів.

Моренне озеро під льодовиком Юйтас

Найбільше вразив каскад озер в долині Улькен-Іси: коли спускаєшся, а тобі назустріч з'являються все нові й нові озера. Точно не рахував, але, здається, їх було близько десятка

Знову туман. Одне за одним з?являються перед нами озера. В долині ріки Улькен-Іси їх цілий каскад

Також запам'яталося озеро Майліколь, обрамлене горами рудого, практично іржавого кольору.
Вочевидь, порода багата залізом

Панорама озера Майліколь. На задньому плані ?іржаві? гори

Незважаючи на загалом невеликі висоти (в межах 4000 метрів), льодовиків у Джунгарії чимало. Отже було де розім'ятись і в спортивному плані - закриті льодовики, бергшунди. Зима того сезону була сніжною, тож нам вдалося вдосталь потропити в снігу, часом провалюючись по пояс.

Нажаль, найбільший льодовик - Гляціологів - ми оминули. Лише подивились на нього з перевалу Каскадний

Підйом на перевал Казанський Реквієм. Один з найважчих перевалів походу. Можливо тому, що другий за день.	Льодовик Гляціологів. Вид з перевалу Каскадний. Вдалині перевал Алтинмуз
Перевал Низький. Вид від озера Майліколь.	Будні гірського туриста. Подолання бергшунда. Спуск з перевалу Низький

Що було незвично - гори Південної Джунгарії неначе враз раптово виростають із степів та напівпустелі, що їх оточують. Особливо яскраво це видно у ?воріт? долини Коксу. Ти йдеш долиною з високими уривчастими бортами, вкритими лісом. І, несподівано, виходиш у голий степ, де свище вітер.

А місцина з пересохлими озерами неподалік від озера Майліколь чимось нагадувала пустелю. Це враження ще посилювалось за рахунок незвичайного - іржавого - кольору гір на задньому плані.

Коли ми там були, панував абсолютний штиль й повна тиша. Таке собі місце спокою, де не помічаєш, як біжить час.

Дно пересохлого озера в районі озера Майліколь. Ми зустріли кілька таких пересохлих озер по дорозі від перевалу Низький.

Біля озера Майліколь досить багато таких виходів порід, колір яких змінюється від рудого до темно-коричневого, залежно від освітлення.

Ще один клаптик ?іржавих? гір. На спуску з перевалу Карабулак багато таких виходів порід специфічного кольору

Чи не вперше в моїй похідній практиці, післяпохідна частина була цікавою й самодостатньою, а не просто вибиранням з гір та вбиванням часу до літака чи поїзда.
Почалась вона дещо несподівано - ми проїхали тридцятикілометрову долину за кілька годин. Ще напередодні ми були у безлюдних горах, а наступна вечеря - вже біля бетонних дотів радянської доби й неподалік від дороги, якою постійно снують відпочивальники та місцеві жителі.

Долина ріки Коксу. Вівцевозка. Водій служив в армії на Житомирщині й з радістю нас підвіз ?Смешались в кучу овцы, люди?

Нам пощастило натрапити на Бориса, жителя села Рудничне, що був знайомий нам ще з попереднього походу. З ним почалася довга дорога до Алмати.

Протягом дня ми проїхали кілька природних зон - від пласкої кам?янистої пустелі, зрідка розбавленої невеликими кам'янистими хребтиками, до зеленого степу.

Влітку ця напівпустеля абсолютно висушена й практично позбавлена життя - попадаються лише колючки та ящірки, що гріються на пекучому сонці. Хоча, судячи з русел пересохлих річок та мостів, що через них побудовані, - в міжсезоння природа тут оживає.

Міст через пересохлу ріку. Судячи з висоти мосту - під ним можна стояти в повний зріст - в міжсезоння тут тече чималий потік

Дорога через напівпустелю. Невеликий горбистий хребет серед пустелі

Химерні пагорби пустелі.

Під вечір ми перетнули ріку Ілі.

Ілі - найкрупніша з рік так званого Семиріччя. Вона дає життя вузькій смужці землі вздовж берегів. В деяких місцях цю різницю видно досить чітко - зелена смужка трави і рідких дерев та чагарників контрастує з жовтою розпеченою пустелею.

Ріка Ілі

Уже в сутінках добираємося до Чаринського каньйону.

Власне каньйон простягається більше ніж на 150 км вздовж ріки Чарин (казахською "Шары`н").
Цей пам?ятник природи утворений з осадових порід віком близько дванадцяти мільйонів років. Висота урвистих бортів каньйону сягає 150-200 метрів.

Найбільш видовищною та цікавою для туристів частиною каньйону є так звана ?Долина Замків?, довжиною близько двох кілометрів

Також цікава так звана ?Ясеневая роща? - утворена реліктовим ясеном согдійським.

Панорама Чаринського каньйону

Чаринський каньйон, вид згори, з одного з бортів каньйону.

Назва ?Долина Замків? невипадкова - тут багато химерних фігур, утворених за мільйони років вивітрювання.


Чудернацькі замки, кораблі, тварини.

Дорога дном каньйону, якою найлегше спуститися до ріки Ілі. Насправді це лише найбільш ?туристична? частина каньйону.

Кам?яний ?корабель? у Чаринському каньйоні. Фігурка людини поруч дає змогу оцінити масштаб

Часто зустрічаються камені, що немов висять на волосині, й ось-ось впадуть.

Один з "висячих" каменів Чаринського каньйону. Ми бачили кілька таких каменів примхливої форми, що загрозливо нависають над долиною

А це, цілком можливо, ?висячі? камені, що вже впали

Можна весь день блукати лабіринтом химерних піщанистих фігур. Проте часу вже обмаль, ми вирушаємо в Алмати.

Дорогою минаємо ще одну цікавинку Казахстана - Капчагайське водосховище. Хоча воно вабить швидше своїм розмахом, ніж красою природи. Заблизько велике місто, забагато людей.

Далі - проза походного життя. Алмати, аеропорт, чекання літака.

Вже чекаючи відльоту, починаю сумувати за Джунгарією.

Сподіваюсь туди повернутися. Вона ще має чим нас здивувати.