П'ятниця, 12 жовтня 2007, 4:40, Кобаніні кемпінг граунд, східний край кальдери, 2788 м.
Мені вкрай рідко сняться сни, але ця ніч була винятком і часом було взагалі важко зрозуміти чи сплю чи ні. Вперше в житті відчував тепло людини через власний і її спальник, намагаючись притулитись до цього джерела благодаті і бодай трохи спокійно поспати. Холодно. На початку 5ї ранку виринаю з напівсну, лежу пару хвилин, зкидаючи залишки нічного марення і слухаючи заколисуючу музику вітру. Рухатись і віддати свій спальник і килимок tejnі, – їй теж несолодко навіть в її Marmot Trestles 15. Вилажу, з теплом згадую позавчорашні +33°C, збиваючи кригу з тенту палатки в холодному сайві незлічених зірок. Включаю пальник і ставлю воду, за пару хвилин тепла кава і вид високої білої дуги на заході наповнюють тіло і розум оптимізмом – ранок буде чудовим і можна розраховувати на погоду в першій половині дня. Допивши каву, йду на край плато привітатись з сонним півмільйонним Кайзері, котрий стріляв в ніч дробом вогнів в 25 км. на північ і більше ніж 1,5 км нижче. Справа, на сході, світились вогники порожніх гірськолижних готелів, ниткою траси сонно виповзали на перевал (2215 м) поодинокі машини і серпантинами дороги котились в напрямку андміністративного центру. Ген далеко на сході, мабуть десь над Араратом, жеврів світанок і стихав рівномірний південний вітер – тепер він нагадував просто морозний подих ранку. Повернувшись в табір, застав Dim'a з кружкою чогось гарячого в руках, налив і собі, куримо, ділимось враженнями від ночівки, обговорюємо плани. А вони очевидні завдяки вчорашньому обходу периметром дна вулканічної кальдери: воду так і не вдалось знайти (5 майже замерзлих озерець біля кулуарних виносів не виглядали питними, на щастя був сніг), через небезпеку каменепадів маршрути кулуарами Дорога Янгола і Злий (підйом/спуск ними мене цікавили з точки зору певних варіантів на майбутнє – роздивився і відзняв через зумоб'єктив фотокамери в попередній день) відпадали, залишався самий очевидний і простий – Східним ребром і повернення тим же шляхом. Під перші промені сонця доїдаємо сніданок, і, посмішками відповівши на "будьте обережні!" з палаток, рушаємо. Крученими долинками серед розлогих пагорбів нагромадженого каміння середніх розмірів з рідкими пучками жовтої трави поміж них, прямуємо до велетенського "плеча" Гори, яким вийдемо на її вершину – все просто і очевидно, погода чудова... єдиний "слизький" момент – жандарм Верблюжий Горб за 650-700 до вершини, що перпендикулярно перетинає Східне ребро, обходиться з півночі через розлам в ньому, або під ним... з цим розберемось на місці. Сонце забарвлює в ніжно-рожевий колір сніг велетенського цирку кальдери (5-5,5 км в діаметрі), а гострі зиби скель палають червоним на фоні глибоко-синього жовтневого неба. Ритмічні цокання трекінгових палиць об каміння пророкують своїм власникам чудову прогулянку сплячим вулканом (6-7 годин за нашими попередніми розрахунками на "туди-назад").
 Світанок. Зліва від вершини "Верблюжий Горб" |  Все так гламурненько
починалось... |  Потоки застиглої лави на дні кальдери |  Лавовий купол Перікартін (?) на південному схилі |
Через 3,5 години. Східне підніжжя жандарму Верблюжий Горб, 3728 м. Поривчастий вітер зкручує хмари в батоги і в моменти їх рідких розривів видно які пристрасті в них буяють, -13°C, видимість близька до нульової (вгору. Вниз, на дно кальдери, за винядком рідких моментів, – дивись скільки душа забажає), екіп на руках і на ногах вже досить давно перетнув межі свого комфотного застосування. Парадокс, але стратегічно ситуація виглядає цілком оптимістично – коротка скельна ділянка, вихід на косу полку на півночі жандарма і спуск з неї на короткий крутий осипний злет до підвершинної сідловини, за якою пологий вихід на Велику вершину (Buyuk zirve)... 30, ну 40 хвилин. А тактично вимальовувався тупик, бо треба трохи вільного скелелазання, а пальці вже важко згинаються. Вирішуємо пройти під Верблюжим Горбом через Шайтанів провал – не дуже вдала ідея, переконавшись в цьому після 15-20 метрів обходу, повертаємось у захищену від вітру скельну розщелину. Попередні сумніви виразно перетворились на впевненість, і короткий діалог вже фактично нічого не змінював в однозначному дороговказі – назад. Уявляючи як виглядає гора з базового табору на Кобаніні кемпінг граунд, відправляю смску: "Ми під горбом, все ок, повертаємось". Шкодую що мене не було в той час в таборі внизу, видовище було дійсно вражаюче – вулкан наче прокинувся, хмари закручувались навколо його скелястої вершини і довгою суцільною смугою тягнулись на північ серед блакиті неба. Пожвавлення в таборі настало після того, як дивлячись у видошукач на повному зумі було помічено дві маленькі крапки що матеріалізувались з хмар, неквапливо пройшли сідловину і знову розчинились в хмарах навколо чергової локальної вершини Східного ребра. Так повторювалось декілька раз, поки ми вийшли нижче зони хмар і були обсласкані теплими променями сонця. На півдорозі зупиняємось і обертаємось назад, на вершину – останні хмарки чіпляються за гострі скельні кігті навколо вершини. – "Перекур?" – "Ага!". Лагідне сонечко, легкий вітерець, іскриста білизна схилів, безкрайні простори центральної Анатолії, приємна втома і розслабленість в тілі... під наші іронічні посмішки розчиняються останні хмари, що з усіх сил чіплялись за вершину – Природа нафестивалилась і відпочиває. Іншим разом... (хоча, хто його знає, чи цей інший раз буде). Шайтанів провал під "Верблюжим Горбом" |  Дорога назад
|  Природа "фестивалить"
|  Спуск Східним ребром
|
З веселим цокітінням палиць об каміння спускаємось вниз, до гарячої кави, обіду, коханих, а в уяві вже постають ще незвідані таємниці гір Таурус і ультрамарин теплого Егейського моря (ця спроба сходження на Ерж'єс наглядно продемонструвала, що планований транс-Аладаглар (Ала-Даглар – масив в горах Анти-Таурус на південь від Ерж'єс-Дагі) похід відміняється через нашу моральну і екіпову неготовність до умов, які там були аж цілком можливими. А вже пережитий перепад температур в 46°C явно не відповідав "відпочинковому формату" подорожі. Під коментарі про "прогулянку двох маленьких чорних точок по великій білій Горі", і піднесений настрій у дівчат з приводу того, що сьогодні висуваємось не в сторону морозного перевалу Джелікбайдеран, а в сторону теплого моря, згортаємо табір і грейдерними грунтовками під гірськолижними витягами поспішаємо вниз до траси і скупчення готелів внизу. Формальності в жандармерії по закриттю реєстрації (вона безкоштовна, але майже обов'язкова: живий-здоровий і задоволений турист – це "капуста" для країни), старший пропонує нас підвезти, місце яке він називає мені нічого не говорить, тому дякую і відмовляюсь. Люб'язний господар готелю "Бюлент" (зайшли чогось випити, бо топлений сніг з присмаком анатолійської пилюки порядком набрид) зловив для нас заповнений шатл-бас Девелі-Кайзері, 2 місця знайшлось, а ми постоїмо – не проблема. Взагалі в Туреччині стоячих місць в автобусах нема, але сьогодні особливий день – вчора закінчився Рамадан, і без того привітна атмосфера стала піднесеною. Як нам пояснили ламаною англійською, це "приватний" день для всіх мусульман, у який вони відвідують родичів. На отогарі в Кайзері взяли квитки на нічний автобус до Фетхіє. На мої запевнянення що жодного студента серед нас нема, все одно продали студентські квитки, які дещо дешевші звичайних, особливо на 13-годинний (в дорозі) рейс. До нього мали ще 3 години часу і протягом них вирішили десь (але не в отогарних фаст-фудах) неподалік посидіти і перекусити. Поки дістались до якого-небудь загалхарчу, вже звично стали суб'єктами уваги з боку кількох зграйок дітлахів молодшого шкільного віку з їхніми галасливо-веселим тріскотінням питань англійською "Як вас звати?" і "Звідки ви?". Чоловіки дуже поважного віку, котрі в попередні дні, як правило, просто вітались проходячи повз нас, тепер зупинялись і привітно виголошували якісь промови на котрі нам залишалось лиш кліпати очима і посміхатись у відповідь. Промови закінчувались місцевим проявом дружби – з двох сторін торкнутись щоками.
Висновки з даного етапу подорожі: - Сходження на Ерж'єс-Дагі – чудова нагода побачити на власні очі вулканічну кальдеру в усій красі і величі, застиглі потоки лави, паразитні лавові куполи і тріщини-розлами в схилах вулкану. А також "відчути" нестійкість вулканічних порід що складають кальдеру, зробити оцінку проходимості і каменепадної небезпеки кулуарів як потенційних маршрутів виходів до вершини.
- Сходження на вершину Ерж'єс-Дагі Східним ребром не має технічних перешкод, не вимагає спеціального спорядження (окрім зими) за повної відповідності екіпу потічним метеоумовам. Наші взуття і рукавиці їм не відповідали і виключно через ситуацію, коли будь-яка затримка чи непередбачена обставина могла призвести до значних ускладнень, було прийнято рішення відмовитись від сходження на вершину.
- Схили Східного ребра зимою, при товщині снігу 1-1,5 м є хорошим місцем (з поправкою на існуючу лавинну небезпеку) для початківців позатрасового катання і скі-альпу. Пологий південний схил дає багато цікавих варіантів і кілометри спусків, а два крайніх зі сходу кулуари на північному схилі – мінімально небезпечний плейграунд для освоєння техніки кулуарного катання. Вся необхідна інфраструктура для цього тут є – крісельний і бугельний підйомники доходять до висоти 2775 м (фактично під самий Кобаніні кемпінг граунд), добре оснащений для рятувальних робіт загін жандармів на перевалі 2215м, мобільний зв'язок стабільний і рівень сигналу високий.
|
3. Узбережжя Егейського моря. Гори Таурус (Гори Тельця)Долина Метеликів – Баба-Даг (Батьківська Гора) – Олю-Деніз (Голуба Лагуна) | Долина Метеликів / Kelebekler Vadişi |  Ще 20 років тому Долина Метеликів була відома хіба що жителям села Фаралая, що розташоване над нею, і місцевим рибалкам – сотні років її населяли метелики і представники місцевої флори і фауни. Такий стан речей зберігався завдяки повній недоступності долини з суші – її оточують майже вертикальні 350-450 метрові скельні стіни. Починаючи з 70х років невеликі групи бекпакерів і натуралістів почали проникати в долину і вивчати унікальні колонії метеликів – більше 30 видів денних метеликів і біля 40 нічних розмножуються тут з червня до вересня. З початком туристичного буму в Туреччині, волонтери розпочали активну кампанію з захисту долини від включення в туристичну інфраструктуру. В результаті активної діяльності, було вироблено сучасний компромісний спосіб взаємодії людини і дикої природи – в долині постійно знаходиться адаптивна група волонтерів, яка убезпечує її від зловживання, надає організаційні та інформаційні послуги відвідувачам.
Західний край долини закінчується морським пляжем шириною 300-350 м, а східний – вузьким каньоном з двома невеликими водоспадами і 200-метровими стрімкими скельними стінами.
На британських бекпакерських форумах Долину Метеликів називають "бекпакерським раєм", що, власне, є близьким до дійсності. Інтернаціональний конгломерат бекпакерів, растаманів, природознавців створюють тут неповторну атмосферу, а вечори нагадували етнофестиваль африканських ударних існтрументів і танців з вогнем. По приїзду нас одразу попередили, що єдине, що може тут зникнути – запальнички і сигарети. На вилазки в навколишні гори брали лише необхідне, а решту залишали на пляжі в палатках без будь-якого нагляду і по поверненню знаходили все в повній комплектності. Днем в долину привозили курортників, але "русо турісто" серед переважно британців (в навколишніх узбережних містечках навіть ціни досить часто вказані у фунтах стерлінгів) були вкрай малочисельні, тому пляж ідеально чистий, а "жителі" долини користуються урнами, котрі кожно ранку зпорожнювались волонтерами.
Сніданок-вечеря і необмежено протягом дня кава-чай-вода, екологічно чисті нормальні душові з туалетами і ще багато приємних бонусів для комфортного відпочинку в природі при очевидно дбайливому ставленні власників до останньої за 28 YTL чол./день – цілком виправдана плата. Ця плата береться за вищеназвані сервіси, а не за сам факт перебування в долині. Без будь-якої оплати можна перебувати протягом дня, але при бажанні залишитись тут на ніч – сервіси "by default" і, відповідно, їх оплата.
| | Фотогалерея |  "Південне сяйво" |  Водоспад в глибині каньону |  Пляж Долини Метеликів |  Вимитий світ |  Бекпакерський рай.
Вид на схід |  Пострибати як в дитинстві. Внизу 6-7 м глибини |  Бекпакерський рай.
Вид на захід |  До завтра ;) |
|
| Батьківська гора / Baba-Dağ |  Гора, яка є невід'ємною частиною прекрасного пейзажу Олюденіз, знаходиться в горах Таурус що суцільним пасмом простягнулись вздовж південного узбережжя Туреччини. Рідко можна знайти гору, яка б безпосередньо височіла від рівня моря до відмітки 1975 м н.р.м. Велике різномаїття флори від рідкісних орхідей до старих кедрових дерев, стародавня дорога доби Лікійського царства (зараз ділянки цієї дороги стараннями британських і німецьких волонтерів-трекерів промарковані згідно європейських стандартів і перетворено на 509-кілометровий текінговий машрут Lycian Way південним узбережжям Туреччини), а також тисячі параглайдерів які стартують зі схилів та вершини гори, роблять її справжньою окрасою турецького Сезедземномор'я. Розташована між горами Мендос 1759 м (на півночі) і Ерен 1478 м (на півдні), складена переважно з пористого вапняка (карсту) і має серію глибоких каньоноподібних долин і водостоків. Хоча тут переважає середземноморський тип погоди, лінія снігу зимою стабільно досягає позначки 1400 м і часом може опускатись до 800 м н.р.м.
| | Фотогалерея |  Бабадаг і долина Кідрак |  Бабадаг з південної стіни Долини Метеликів |  Параглайдова феєрія на вершині Бабадагу |  Пролітаючи над західним схилом Гори |
|
З рівня моря до 1975 м
Мій попередній, досить амбітний, план вийти з Долини Метеликів, піднятись південним схилом Баба-Дага на його вершину і звідти спуститись на пляж Голубої Лагуни на тандем-параглайді, з часом перебування в Туреччині ставав виглядати все більш реалістичним.
 На південній стіні Долини Метеликів Попередні два підйоми-спуски південною стіною Долини Метеликів демонстрували, що на ній не буде витрачено значних зусиль, а розуміння "турецького стилю" бізнесу (на цей час я вже називав Туреччину "країна, де все запросто" – якщо менеджер чи власник бізнесу відчув запах грошей – в межах обговорюваних сервісів можна домовлятись про будь-які варіанти) – ці два фактори робили ідею цілком реалізовуваною. Залишалось її оформити в "пройдений етап".  Підйом південною стіною
Долини Метеликів Підйом о 6й ранку, година на перекус та збори, і прямуємо стежкою до підніжжя південної стіни – тут вже все знайоме: попереджувальний надпис на камені перед початком підйому (дослівно не процитую, але по суті близьке до, як говорив Тутанхамон: "Только твоя голова в ответе, куда сядет твой зад" © і з нашої точки зору дуже правильне правило), маршрут підйому не викликає жодних ускладнень і за якихось півгодини пересування полками промаркованими червоним кружечком і вільного скелелазання з провішаними на найбільш небезпечних ділянках мотузками, "відхекуємось" наверху, вкотре насолоджуючись запаморочливими краєвидами на всі боки (крім східного – там будинки і подвір'я села Фаралая).
 На південній стіні Долини Метеликів Повз (чи через – важко зрозуміти) чиїсь городи виходимо на сільську вуличку якою, після різкого підйому, виходимо на асфальт траси, якої нам треба дійти майже до Олю-Деніза – чим і займаємось. Пройшли водостік в каньон і сунемо вздовж його північного краю, аж тут на трасі з-за повороту з'являється міні-бусик з табличкою "Фаралая – Олю-Деніз – Фетхіє" – однозначно стопимо! Карколомними виражами серпантинів між скельними стінами і прибережними урвищами автобус за 15 хвилин домчав і висадив нас на набережній Олюденіза – на цю ділянку планувалось півтори-дві години, а економія часу і сил перед невідомим маршрутом є завжди корисними.
Дівчата падають в кафе на ранкову каву, а ми з Dim'ом за пару хвилин знаходимо красномовну вивіску Sky Sports – нам сюди. В офісі зустрічає усміхнена жінка:  От вже і видно вершину, але так до неї далеко! - Хай! Ми би хотіли скористатись з ваших послуг тандем-параглайдингу.
- Ок, але ви хіба не пагалайдери!?
- Ні
- Так ви одягнуті як параглайдери!
- Нажаль не параглайдери, а бекпакери, дуже "приземлені" люди, тому от і завітали до вас :)
В процесі формальностей по страховці, наших паспортних даних, обговорення часу, наче нанероком кидаємо, що плануємо підніматись на Баба-Даг самостійно, пішки, з півдня. Щире здивування у відповідь і прохання, в такому випадку, залишити прийнятну для нас суму в якості передплати. 100 лір ставлять крапку в цьому питанні. Залишаємо деякі зайві речі прямо тут, в офісі (доречі, дуже зручний спосіб "камери зберігання", в тому числі і в офісах автобусних компаній. Купуючи якісь сервіси, можна спокійно залишати речі в офісі компанії і в повній комплекності через зручний для нас час їх забрати... цією "фішкою" користувались неодноразово. Для цього достатньо задати нехитре питання, типу "А чи не можна на пару годин залишити у вас пару-трійку рюкзачків?" :).
Повернулись до дівчат, звичайно з кислими мінами і словами "все погано" на початковому етапі, відрапортували про успішне устаканення всіх формальностей, попиваючи нашу "долю" ранкового еспресо, і рушили до точки старту наступного етапу.
Від ресторану White Dolphin зправа розташована "сотка", прямо під нею починається промаркований шлях південним схилом Баба-Дагу на вершину. Біля короткого підйому стародавніми сходинами трикутний значок маршруту з ідеограмою пішохода і 13 km. Стежка йде серед грубого рельєфу з нагромадження каміння на глиняних крутих схилах вкритих заростями вічнозелених дубів і маслин, роблячи безліч поворотів і перетинаючи силу-силенну стежок-обманок, рух якими може вивести в абсолютно неправильну сторону... тут треба уважно стежити за маркажем.
 Вид на Олю-Деніз Далі стежка краще читається, забирає в північно західному напрямку, поступово розвертаюсь в західний і виводить на ділянки досить гладких накилених скельних виходів що трохи нижче обриваються глибокими водотоками. Пройшовши скельні схили, робимо 2 відкриття – приємне і неприємне. Приємне – це просто розкішні краєвиди на узбережжя. Неприємне – після вчорашніх моїх експериментів з "електроавтоном", аккумулятор, від якого живився GPS через USB-порт, розрядився... пошуки батарейок в рюкзаку дали 2 "ледь живі". Тому трек тут обривається, але стежка стала значно більш читаємою, а краєвиди нівелювали "неприємний осад". До того ж під рукою був хороший опис подальшого шляху.  Середземноморські простори з Лікійського Шляху Вже незабаром, розвернувшись на північ і подолавши нетривалий підйом вийшли на перетин зі стародавньою дорогою з Овачіка в Кірме і є частиною Лікійського Шляху (Lycian Way) – закінчились колючі хаші і очі радували червоні стовбури та іскриста зелень сосен навколо. Відполіровані ногами подорожніх, які йшли цим шляхом протягом тисяч років, камені аж виблискували на сонці, обличчям до якого ми тепер розвернулись, повернувши праворуч (на схід). Досить широка стежа наче перестрибувала з однієї скельної полки на іншу, відкриваючи запаморочливі морські краєвиди.
 Дорога з тисячолітньою історією Дорогою (вона промаркована за європейським зразком – якщо трек на Баба-Даг частими маленькими зеленими кружечками, то Лікійський Шлях – добре помітними біло-червоно-білими маркерами з інтервалом у 200-300 метрів) трапилось дві цистерни-водосховища – бетонні конструкції в породі з металевим люком зверху, вода там була. Біля третьої, під високими вічнозеленими дубами, явно читалось місце для стоянки для тих, хто йде Лікійським Шляхом (але не за горами сміття, як на стоянка в горах України). Звідси дорога повертає різко вліво і краєвиди на лагуни, миси і острови Егейського моря ховаються за перегином гори. Натомість відкриваються верхів'я долини Кідрак, а стародавня дорога перетворюється на цілком сучасну грунтовку, що проводить між новобудов – тут, мабуть, будуть міні-готелі для параглайдерів – декілька стартових площадок розташовані неподалік. Тут зустрічаємо знайому німецьку пару і маємо перепочинок під обговорення хто де ходив і що цікавого бачив.  Дорога до села Козагаджи і південні стіни Баба-Дагу Проминувши район новобудов, грунтовка починає плавний спуск з якого відкривається захоплююча панорама каньону, південно-західних скельних бастіонів Баба-Дагу з потужними осипами і мегалітичними хаосами обвалів. Зліва, в закутку скельних урвищ гори, крізь сосни проглядають будиночки селища Козагаджи і грунтовка спрямовує нас в їх напрямку. Вже незабаром вона вистрибує з соснового ліску на широку площадку з "фонтаном" – великим, добре впорядкованим джерелом. Вода надзвичайно смачна, з ледь помітним солодкуватим присмаком і дуже холодна – так приємно було нею обливатись... бо пекло вже добряче.
 Фонтан біля села Козагаджи. Біля дерева зправа – продовження маршруту сходження на вершину Баба-Дагу південним схилом Набрали води, перекусили шоколадом і розвідали грунтовку зправа від фонтану – нам сюди, а не в село, як здавалось раніше. Вже незабаром зійшли з дороги на стежку, котру часто перетинають інші і розібратись в їх хитросплетінні часом досить непросто, навіть попри те, що потрібна нам промаркована. Стежка йде вздовж водотоку і, двічі перестрибнувши його, виводить на сильно еродовані схили з червої та чорної породи де подекуди ростуть дивовижно зелені сосни.
 Небесне братсво Рухаючись вгору цими схилами, дістаємось примітного червого скельника і обходимо його зліва – тут загалом полога частина підйому закінчується, далі рельєф і рослинність суттєво ускладнюють підйом. Густі зарості по обидва боки від стежки впиваються в тіло сотнями колючок при найменшому контакті з ними, еволюція скельних дубів, пристосовуючи до сухості і пекучого сонця, перетворила тут їх на справжні кактуси! Скелі, уламки та щебінь під ногами сприяють частим контактам наших тіл, що "топились на сало" під вже пекучим полуденим сонцем серед низькорослої густої рослинності. До цього додавалась маса стежок-обманок, протоптаних стадами напівдиких кіз, – одне таке ми незабаром зустріли і досить близько підійшли до них. Тварини з цікавістю за нами спостерігали, але трохи зарізкий рух за камерою в 4-5 метрах злякав, і вони миттєво розчинились в чагарях.
 Скельник червоно-чорного забарвлення – один з примітних ключових орієнтирів маршруту Відшуковування маркерів на тут було вкрай актуальним – попавшись на обманку в чагарях серед скель і сипух можна було проблукати пару днів. Сотні пролітаючих над нашими головами параглайдерів (іноді зовсім поруч, настільки що було чути іх розмови) стимулювали наше рвіння до вершини.  Кедровий ліс Після майже двогодинного виснажливого підйому попереду в поле зору потрапило незвичного вигляду хвойне дерево, і через пару хвилин ми увійшли в кедровий ліс! Дикоростучих кедрів ніхто раніше з нас не бачив, а тут весь схил вгору був вкритий цими косматими велетнями – густе розлаписте гілля, вкрите пухнастим мохом, давало тілько поодиноким сонячним променям розкидувати золотисті плямки в царстві велетнів, деякі з яких були дуже поважних розмірів і віку. Колючі чагарі і щебінь під ногами залишились позаду, і хоча схил чимдалі вгору крутішав і місцями вже можна було говорити про нетехнічне скелелазання, – цей факт дуже тішив. Як не зупинитись і трохи не побути серед такої краси!? Знову короткий калорійний перекус, але тінь і висота швидко почали стимулювати холодом подальший підйом – ще декілька сот метрів і вилазимо на вузький скельний гребінь. Краєвид просто запаморочливий! Фотаємо і цим же гребенем вилазимо на вершинку на велетенському гребені Баба-Дагу, що орієнтований з заходу на схід. З неї вже стежкою спускаємось до тейк-оф площадки на якій все вирує – параглайдери стартують один за одним з інтервалом буквально у хвилину-дві.
 Косматі кедри височіють під скельним гребенем західного ребра Баба-Дагу Трохи поспостерігавши за "Дедалами" ("Ікари" в параглайдингу трапляються вкрай рідко, бо наскільки екстремальним цей вид спорту виглядає для непосвяченого ока, настільки він насправді є безпечним). Але нам ще треба йти грунтовкою до вершинної тейк-оф площадки і, долаючи шлях що залишився, милуємось компактним масивом Акдаг (вища точка 3015 м н.р.м.) і каньоном Сакликент на його південно-східних схилах. Періодично з ревінням ззаду або назустріч проїджають відкриті автомобілі (щось середнє між джипом і вантажівкою) з новою порцією парагладерів з узбережжя. І от нарешті вершина – різнокольоровий вир на ній ще більший ніж на попередній тейк-офф площадці, – людей більше а місця менше, на самій маківці розташувалась будівля станції попередження лісових пожеж... північний схил гори весь, до самої долини, вкритий розкішним кедровим лісом. За умов неймовірного людського навантаження на гору, високих літніх температур і тривалого засушливого періоду, на схилах гори не видно жодної чорної лисини погорільця. Цей факт не може не викликати поваги... навіть якби основною мотивацією такого дбайливого підходу були прибутки від турбізнесу. Сидячи на кеменях і спостерігаючи за стартами параглайдерів і купиючись в навколишніх краєвидах, згадуємо з tejna про червневий дзвінок від друзів-параглайдерів (які, власне, і "присадили" нас на нього, якби не моє марення лижами – точно подався б в небесний спорт) з запрошенням їхати з ними літати в індійському Тибеті – саме від них ми почили і побачили на фото Баба-Даг і Олю-Деніз. І тільки напівжартома припускаю, що політ в Гімалаях був би чудовим фіналом проходження 18-денного кільцевого "Аннапурна-треку". До цього, звичайно, ще треба каші багато їсти, але що чи хто заважає помріяти... особливо в такому лірично-романтичному місці, чорт забирай! :)  Панорама на захід з західного ребра Баба-Дагу. Праворуч масив гори Мендос.  На вершині Баба-Дагу Призначений час зустрічі з нашими пілотами вже минув, але незабаром на гору виїхала машина з логотипом "нашої" фірми – ну, почалося!.. Розвантажились пілоти, пасажири, пакунки з парапланами, а ми віддали водію свої рюки (щоб забрати їх в офісі внизу). Менеджер швидко закріпив пасажира за пілотом – знайомство, короткий інструктаж, взаємне задоволення від того, що і пілоти і пасажири не новачки. Далі наша четвірка загубила одне одного – одягання амуніції, шоломів, защолкування і перевірка карабінів і нервово-збуджений радісний стан захлинув кожного, вся зосередженість на майбутньому тейк-оф і на команди пілота. Йдемо з Батуром (так звати мого пілота) до десь 20-градусного схилу, він розстелює на землі параплан, вирівнює стропи, з'єднує карабінами мою амуніцію зі своєю – тепер ми стоїми впритул. Схил, на якому ми стоїмо, за метрів 25 закінчується прірвою, тому Батур ще раз нагадує бігти тільки в перед і не зупитись, особливо якщо смікне трохи назад. Я лиш встиг ковтнути грудку, що застрягла в горлі, як ззаду пролунало "гоу!" і ми різко рвонули вниз до безодні. Позаду голосно зашипів текстиль розправляючогося параплану, з легким хлопком купол зловив вітер а ноги зробили ще пару кроків... вже в повітрі.
Сумніваюсь що є сенс описувати майже годинний спуск з двокілометрової висоти – будуть самі епітети...
А виглядало це приблизно так:  Тейк-офф |  Курс на о.Родос
(під хмарою) |  Скельні бастіони Баба-Дагу |  Егейське море |  Голуба лагуна |  Баба-Даг і Гори Таурус від Олюденіза на схід |  Ресторан White Dolphin. Початок треку на Баба-Даг |  Пляж Олюденіза |  В лівому верхньому кутку – ворота в долину Метеликів |  Портрет невідомого плавця |  Один з багатьох мисів узбережжя |  Без коментарів |  Ще раз Без коментарів :) |  Маршрут підйому на Баба-Даг з півдня |  Над долиною Метеликів |
Теми для неквапливої розмови з Батуром поступово вичерпувались, і заглибившись досить далеко в море, настав час для перекуру. Так ми і висіли, майже нерухомо, на кілометровій висоті над безкрайнім морем, пускаючи дим його архі-міцних сигарет. Коли з ними було покінчено, Батур питає: "Some action?". Я навіть не сподівався, що екшен входить у програму для комерційних пасажирів... "Sure!" – відповідаю. Нахил і розворот в одну сторону, потім в протилежну... і зриваємось у штопор! Тіло набуває горизонтального положення, паралельно площині моря, а купол стає перпендикулярно до неї, обертаючись по малому радіусу. А ми, причеплені до купола довгим хитросплетінням строп, розкручуємось по великому, різко втрачаючи висоту під виття повітряних потоків в стропах – нутрощі зтискаються в грудку нервів... шалено страшно і захоплююче одночасно! Незбагненим для мене маневром Батур повертає параплан у звичний стан – знову тиша і спокій, маже нерухоме висіння над ультрамарином Егейського моря... з шумом видихаю, бо якось потреба в диханні відійшла на задній план. "Once more?", "Sure!" – екшен повторюється. Вже незабаром, після декількох заходів над пляжем та над містом, відбувається м'який лендінг на набережній Олю-Деніза. Tejna i Dim прилетіли раніше і жваво обговорюємо враження, чекаючи на Liya – лише під час її приземлення помічаю дівчину з фотокамерою, яка знімає процес лендіпга, портрети небесного пасажира після зняття шоломо – знімати реально є що, радісно-очуміла гра виразу обличчя просто неповторна :)!   Фінальний акорд чудового дня... Щиро дякуємо прощаючись з нашими пілотами і йдемо до офісу – треба заплатити за політ, забрати рюкзаки, та й дівчина-фотограф обіцяла незабаром підійти і показати фотки, за досить солідну суму їх можна купити, але у випадку якщо сподобаються. Щойно закінчили з формальностями, як підійшла дівчина і зливши фотки на буку, віддала її у наше розпорядження оцінити... мда, моськи неповторні! Берем! Потім, забувши про плин часу, спостерігали на набережній за стрибками парашутистів – в цей час тут як раз проходив фестиваль повітряних видів спорту. Фантастичний захід сонця став достойним фіналом неймовірного дня. За концентрацією вражень це був не день, а йад! :). Захопившись краєвидами, прогавили час на який була призначена наша зустріч з човном щоб повернутись в долину Метеликів. Хлопець нас терпляче чекав і, після повернення в долину, спокутували свою провину за затримку пивом, якого в цей вечір під тихе шурхотіння хвиль було випито дуууже багато :) Наступного дня (20 жовтня) оксамитовий сезон, мабуть, закінчився – суцільні сиві хмари над головою, стіна хмар насувалась з моря яке втратило свою блакить і нагадувало більше ртуть. Вітер зтих і вода сталевого відливу була майже нерухомою – наче затищщя перед бурею. До зворотнього рейсу з Анкари в нас було ще 2 дні (плюс півдня як н.з.), але у випадку шторму в бекпакерському раю була висока імовірність застрягнути на довго – я би дуже не хотів опинитись в дощ з повним рюком на південній стіні долини Метеликів. Під час шторму – це єдина можливість покинути долину. Було над чим замислитись... але роздуми тривали не довго – "Поїхали в Памуккале!?" Жодних заперечень пропозиція не викликала – місцевість дуже відома і цікава, але "не бекпакерська", спеціально (особисто я) включати в плани не став би. Але, оскільки так вигідно склались обставини, коли на морі вже і не хочеться, і не можеться, а 2 дні ще треба десь відбути – саме те, що треба! Попередили хлопців, що ми хотіли б о 14 відбути (ми вже залишались чи не єдими постояльцями в долині і човен ходив нерегулярно) з долини в Олюденіз. За дві години зібрались, розрахувались, попрощались і завантажились в моторний човен – 15 хвилин стрімкої морської прогулянки, і рюкзаки летіли з нього на пляж в Олюденізі. Біля години прощальний заплив в море, теплий душ прямо на пляжі змиває морську сіль і бадьоре завантаження себе і рюкзаків у шатл-бас, що вже готовий до відправлення зі стоянки біля пляжу. Попереду нас ще чекали білосніжні ванни Бавовняної Фортеці і руїни античного Хієраполіса, червоні гарячі джерела і підземні сірководневі водоспади печери Каклік. Про них – в фото-ретроспективі: |
| Хієраполіс / Hierapolis |  Місто Мертвих. З погодою дуже пощастило – дощ і густий туман підсилювали атмосферу. |  Головна вулиця (Frontinus) |  Візантійські ворота |  Театр Хієраполісу, не вистачає лиш акторів |  Античний термальний басейн. Постійна протягом всього року температура води +35,8°C | | Бавовняна Фортеця / Pamukkale |  Бірюзові травертини Памуккале |  Водограй. Це не ч/б фотографія, а цілком кольорова. |  Денізлінський Баба-Даг під шепіт білостніжних водоспадів Бавовняної Фортеці |  Що таке "білосніжні" |  В променях західного сонця | | Фактурні кальцитні відкладення Бавовняної Фортеці | | Щоб відчути всю чарівність Бавовняної Фортеці, варто залізти в саму високу її тревертину, тепла вода котрої контрастує з прохолодним вечірнім повітрям пізньої осені, здаючись гарячою, і насолоджуватись оточуючими краєвидами. Купатись можна, а от фотографувати зі штативу заборонено, про що охорона зробила нам декілька попереджень. Але через деякий час релаксу вже і штатив не потрібен... в організмі перестає будь-що смикатись і можна знімати з рук :) |
| Червоні гарячі джерела |  Червоні гарячі джерела |  Травертини під Червоними гарячими джерелами |  Окріп з надр Землі |  "Хлюп!" казав маленький гейзер і намалював в повітрі кришталеве деревце |
 Червоні гарячі джерела |  Кам'яні бурульки |  Червоні гарячі джерела |
| Печера Каклик і водоспад Хоназ Дагі / Kaklik mağara ve Honaz Daği şelale |  Підземний сірководневий водоспад в печері Каклик |  Травертини в обладнаній печері. Дуже висока вологість, досить висока температура і сильний запах сірководню – таке собі "мініатюрне пекло" |  Печера є частиною місцевого бальнеологічного центру. Одне з потужних сірководневих теплих джерел |  Водоспад Хоназ Дагі |  Ванна сірководню на дні вхідної вертикальної шахти печери |  Форелька в озері під водоспадом |  Бійка качок з фореллю за харчі |  "Так, дуже симпатичний водоспадик" |
Загальні висновки.- Бекпакерський і маунтенірінговий потенціали Туреччини є колосальним – близькість до України, формальна візова процедура, розвинена (в першу чергу транспортна) інфраструктура, місцевий колорит, стародавні і багаті історія та культура, гостинність і толерантність місцевих жителів – всі ці фактори говорять на користь цього напрямку. Додати до цього ще відсутність бюрократичних процедур з реєстраціями, пропусками, бронюванням чого-небудь і т.д. (мені відомо лише про бажаність формальної безкоштовної реєстрації в жандармерії перед сходженнями на Ерж'єс і Сюпхан), відсутність обмежень для бівакування в гірських районах.
- Серед потенційних маунтенірінгових напрямків в Туреччині відзначу маршрути в масивах Аладаглар та Болкар в горах Анти-Таурус, Понтійські Альпи, Лікійський Шлях в горах Таурус, вулкани Немрут і Сюпхан-Дагі, що височіють над оз. Ван, гори Мунзур і гори Кавуссахап, гори Сат і гірський вузол Джило. Безумовно, легендарний Арарат (але тут є нюанси). Перелік можна продовжувати, і він буде дуже великим навіть без врахування історичних і культурних пам'яток, якими можна урізноманітнити будь-який трекінг, маунтенірінг, вело- чи скі-тур.
- З власного досвіду можу відзначити виключно привітне ставлення до іноземців людей зі зброєю (жандарми і військові з автоматами тут зовсім не дивина, а норма). Підтвердження цьому неодноразово знаходив на англомовних, чеських та польських трекінгових спільнотах, особливо щодо Східної Туреччини, до якої маю неабиякий інтерес.
- Досить суттєвим недоліком є обмеженість і спорадичність інформації щодо гірських районів Туреччини, маршрутів і описів перешкод на них. Хоча, з іншого боку, особисто для мене, цей факт підсилює інтерес до малоазійського регіону.
- Сумнівів, де перезимувати літо'08 більше нема! :) Хоча, в Туреччині "перлин" не на один сезон вистачить...
|
|
Формування рельєфу
Коментарі
спасибо!
anjatko replied on #
спасибо! отличные фотки!
Цікава подорож,
Astrik replied on #
Цікава подорож, цікавий опис, цікаві фотографії, так тримати.
Яким фотоапаратом фотографуєш?