Шотландія? Країна гір і туману, голосних волинок і чоловіків у кільтах, непевної погоди і вільних, гордих людей, що цінують гостинність і зовсім не скупі (як чомусь про них багато хто думає)
Шотландія? Країна гір і туману, голосних волинок і чоловіків у кільтах, непевної погоди і вільних, гордих людей, що цінують гостинність і зовсім не скупі (як чомусь про них багато хто думає).
Кадр перший. Ми збираємось в подорож. Я, з невеликим рюкзаком, кепкую з друга, що пакує теплі речі в чималий походний ранець. І справді, червень за вікном, а Алекс бере шерстяний пуловер, куртку, ще щось.
Кадр другий.Я лечу в Лондон: ура-а-а!
Величезні очі, прилипла до ілюмінатора на весь час польоту. Колись в дитинстві була в мене подорож літаком, але майже нічого про це не пам?ятаю. А тут? Аж подих перехоплює! Із столиці Британії ми їдемо поїздом в Единбург.
Кадр третій.Flying Scotsman мчить нас до країни мрій. Ми трохи знервовані: забронювали квитки на поїзд через інтернет, гроші заплатили, але виникла якась незрозуміла проблема. Результат - ми вимушені купувати квитки знову. Приємного мало, але вже в поїзді негаразди забулися. Я їду до країни, про яку ще недавно лише мріяла! За вікном - сонячно, що не досить типово для цієї країни. New Castle - міст, що лежить на кордоні Англії та Шотландії. Поїзд проїжджає по височенному мосту , з якого видно пів-міста( такі мости я бачила вперше і саме тут, на Британських островах). Темні від часу кам?яні будівлі минулих століть сусідствують з новими чепурненькими спорудами сучасного Нью Касла.
Кадр четвертий.Нарешті Единбург. Виходимо з вокзалу і немов би поринаємо в іншу реальність. Таке враження створюють не лише старовинні будинки і собори, не лише Единбурзький замок, що стоїть на горі посеред міста, навіть не тільки чоловіки в національному вбранні - кільтах (з усіма супутніми деталями - спорраном(великий гаманець, що більше схожий на жіночу вечірню сумочку) ?його носять на поясі, білими шерстяними гольфами до колін зі стрічкою того ж кольору і візерунку, що і кільт,піджаком особливого покрою, краваткою?). Почуття, що викликає Единбург, неможливо точно передати. Але, якщо б десь з-за рогу сусіднього будинку почулося цокання кінських копит по кам?яній вулиці, а потім показався б вершник з мечем на поясі й у характерному вбранні, я б ані трохи не здивувалась, а сприйняла як зовсім звичне явище. Це просто дух міста, яке не змінила цивілізація 21-го сторіччя з її ?висотками? з бетону і скла, завжди поспішаючими мешканцями і ?пробками? на дорогах. Единбург - місто старовини і свободи, королів і горців, це справжнє обличчя самої Шотландії. Не подумайте, що там немає сучасних дорогих магазинів і кафе, або новобудов. Але і старе, й нове якось незбагненно переплітається в цьому дивовижному місті, та і у всій країні.
Кадр п?ятий. Цілий день ми то повземо догори, то скочуємось вниз. Та зовсім не звертаємо уваги на втому і холод. Ми захоплені Шотландією і зокрема її столицею. Купивши в супермаркеті собі вечерю, вирішили піднятися на пагорб - Calton Hill ?щоб оглянути шотландський національний монумент, виконаний у вигляді колонної галереї (на зразок грецьких будівль) і монумент адміралу Нельсону - щось схоже на крихітну фортецю з баштою, яка налічує 143 сходинки, а з її вершини відкривається захоплюючий вид на місто. З іншого боку пагорба майже на самому краю стоїть одинока лавка і з неї видно гори та ще один палац - резиденцію англійської королеви, де вона живе під час перебування в Единбурзі. Цю лавку встановили чоловік і діти на згадку про свою матір і дружину. Мабуть, вона була дуже доброю людиною, бо там хотілось залишатись. Просто сидіти і дивитись в далечінь - на гори і туман, частину гавані, що срібно віддзеркалювала хмарне небо. І просто наспівувати про себе якісь мрійливо-сумні мелодії. І просто знати, що обов?язково маєш сюди повернутися.
Ось тоді я і зрозуміла, чому Алекс брав усі ці теплі речі. Неймовірний холодний вітер, що майже не вщухав за весь час нашого перебування там! Нас ледь не здуло разом з вечерею. Та нічого, вижили, ще й пішли шукати гавань, а точніше - доки Лейтс.
Кадр шостий. Небо в хмарах, але десь там, де воно і море сходяться воєдино, на лінії горизонту, яскравим помаранчевим кольором світяться промені сонця, що заходить. Ми, зачаровані цим видовищем, сидимо на траві й спостерігаємо за океаном. Дещо далі, за нами на лавці сидить чорношкірий і безвідривно дивиться в далечінь.
Стоишь на берегу
и чувствуешь соленый запах ветра,
что дует с моря
и веришь, что свободен ты
и жизнь лишь началась?
(із кінострічки ?Достукатись до небес?)
Ми молоді, вільні, щасливі? А поруч в гавані стоїть корабель. Якщо я не помиляюсь, це була королівська яхта Британія. І вже не холодно і вітер не відчувається.
Тут же, недалеко, ще відкритий торговий центр - Ocean Terminal shopping center. Зайшовши туди на хвильку, ми знайшли шахи для велетнів - висотою по коліно дорослої людини. Так весело в цю гру я ще не грала ! Наостанок - вечірні вулиці міста крізь вікно автобуса, що доставив нас майже до хостелу (щось назразок готеля-гуртожитка для студентів і молоді з номерами по 2 - 8 дво/одноповерхових ліжків).
Слід додати, що в Единбурзі цікаві не лише старовинні будинки і замок. Там є прекрасний ботанічний сад з колекцією лілій і лотосів, а ще - підземелля-катакомби з безліччю переходів, де недосвідченому мандрівнику досить легко заблукати. З ними пов?язана не одна темна історія. Кажуть, там досі живуть душі людей, що були в них замордовані. До речі, за певну плату в катакомби можна спуститися - там проводять екскурсії. Багато є виставок: про кланові війни , зброю, шотландський центр спадщини віскі, новітні експозиції ?світ ілюзій, де можна потиснути руку своєму власному привиду і впіймати свою тінь, ?Оглядова камера? - Camera obscura, де відвідувачі мають нагоду бачити ?живу?, рухливу панораму Единбурга, а ще виставку під назвою ?Наша динамічна Земля? - там ви наяву переживете Льодовиковий період.
Кадр сьомий. Ми залишаєм столицю Альби (так звучить назва країни гальською мовою) і беремо курс на північ - на Інвернесс. Автобус проїжджає вздовж залізного червоного моста - він досить часто зустрічається на фото, пов?язаних з Единбургом - Forth Rail Bridge.
Дивишся у вікно і почуваєш себе дійовою особою ?Горця? або ?Хороброго серця?. Пологі пагорби, з яких спускаються пінні струмки, іноді утворюючи невеличкі ріки вздовж дороги, а буває, що і досить немалі потоки гірської води бурхливо скочуються в долину, каміння і вівці, вівці, вівці? Їх, до речі, в Шотландії більше, ніж людей. Погода змінюється з катастрофічною швидкістю, причому, всі її види - сонце, хмари, дощ, туман - чергуються незмінно протягом дня. Ви бачили, як хмари лежать на горах? Для мене, міської жительки, це було відкриття.
Кадр восьмий. Ми в Інвернессі. Трохи часу на влаштування в хостелі - і вже їдемо в автобусі, повному шотландських галасливих школярів, у селище Drumnadrohit (поки вимовиш, язик в косичку заплететься!). І не просто так нас туди понесло, а з тієї причини, що це одне з поселень, які знаходяться на узбережжі озера з чудовиськом - Loch Ness. Тут мушу зауважити, що озеро Несс насправді простягається на кілька кілометрів і лежить, як і більшість шотландських озер, у розщілині поміж гір. А Drumnadrohit являє собою найзвичайнісіньке село, де , доречі, наc не зрозуміли, коли Алекс назвав озеро англійською - ?lake?, але зрозуміли мене, що виправилася - ?loch?.
Мабуть, шотландські чудовиська бояться українських туристів, бо що ми тільки не робили для привернення Нессиної уваги: і каміння у воду жбурляли, і ходили туди-сюди вздовж берега, і кликали потвору, і розмовляли з нею, і руки в воду занурювали. Але єдине, чого домоглися - це зміни погоди кожні 15 хвилин. Навіть пощастило під дощем намокнути ! Вже по дорозі назад на автобусну зупинку зустріли привітного ( як і всі тут) шотландського коня, який, щойно побачивши нас, зупинившихся біля його ?володінь?, відразу підійшов. Я, що з дитинства обожнюю цих тварин, намагалася покормити його якоюсь там травичкою, та кінь чи то не голодний був, чи такого не вживав , їсти не захотів, а ось поспілкуватись був дуже радий. І навіть проводжав нас, наскільки огорожа дозволила.
На зупинці ні душі. А ми стоїмо у цікавих думках: чи пішов уже наш (останній на сьогодні!) автобус до Інвернесса - Не так, щоб ми дуже хвилювалися, але дороги назад не знаємо (щоб можна було пішки йти), а наступного ранку від?їжджає наш автобус до Уллапула, звідки пливемо кораблем на острів Льюіс. А там вже заброньовано кімнату зі сніданком - дуже популярний в Британії так званий Bed & Breakfast. А врятував розгублених туристів шотландський дідусь, що , проїхавши повз нас, зупинився і відкрив двері свого авто.
Я подумала, що він хоче щось запитати, а виявилось - нам було запропоновано ?підкинути? в Інвернесс. Двічі просити було не треба. Розговорились. На запитання про Віскі шотландець відповів, що раніше вже протягом 25-ти років випивав близько чверті пляшки щодня, але нещодавно здоров?я трішечки погіршилось, тож лікарі настійно порекомендували зменшити норму. А спасителеві нашому було за вісімдесят ! Ось де секрет вічної молодості!
Кадр восьмий. І знову подорож поміж гір, туману і овець. Потім - досить немалий паром - Caledonian McBryan - який доставив нас по океанським просторам на один з групи островів, що носять назву Hebridian Isles . Це був найбільший з них - Isle of Lewis. Цікавого там було немало. Природа - зовсім інша, ніж я звикла бачити, клімат прохолодний (адже Льюіс знаходиться досить далеко на півночі, та ще й Атлантичний океан навкруги). Доречі, була в мене така-собі мрійка - у океані скупатись. Так ось, вже на Caledonian McBryan зрозуміла, що здійснити її трохи не вдасться. Все через нестерпно холодний вітер, що зовсім не вщухав, та і температура повітря - теж не для купального сезону(про температуру води говорити взагалі не варто). І все-одно ми з Алексом майже весь час простояли на палубі на відкритому повітрі. Бо картина навкруги захопила і не відпускала: сірі пінні води стихії, безліч маленьких островів по дорозі, тренування військових літаків недалеко від того, де проходив наш шлях?
Та повернемось до острова. Зустріли нас прекрасно. Виявляється, люди там знають нашу країну, навіть у власника магазину, де я купила собі кільт, був друг з України - музикант. А ще на Льюісі була одна із загадок цивілізації - ?Стоячі камені? - Callanish Standing Stones. Схожі дещо на Stone Hendge, але древніші(їм більше 5-ти тисяч років), та й збереглися вони майже в первозданному вигляді. Скажу чесно, енергетика у них досить позитивна, бо там так хотілось побути! Просто стояти, роздумуавти, мовчати і дивуватись, який же все-таки прекрасний і досконалий наш світ!
Були ми також біля замку - невеличкого такого, та все-ж.
Дуже хотілося дійти до маяка, що знаходився на мисі досить далеко від ?цивілізації?.Та не вдалося. За те поблукали у зарослях рододендрона (здається, у нас його занесено до червоної книги), полазили по прибережному камінню, знайшли кілька струмків, настільки насичених залізом, що запах від них відчувався на відстані 3-5-ти метрів, а кольору вони були темного пива. Видерлися на крутий пагорб і зустріли там захід сонця. Це все було 20-го червня - у день літнього сонцестояння. А за кельтським календарем цього дня відмічається якесь їх релігійне свято, досить поширене, бо як на Льюісі, так і там, де ми наступного дня проїжджали, відбувалися масштабні святкування.
Потім знову був Единбург, Лондон - і нарешті літаки авіакомпанії RyanAir доставили нас по своїх адресах. І тільки в грудях залишилося тепло холодного шотландського літа.
