Згадки про похід горами Тянь-Шаню 2012

Вступ
Нещодавно я наводила порядок у своій шухляді з паперами і знайшла архів технічних щоденників зі своїх походів у вигляді невеличких блокнотиків: з Узункола, з Алтая, з ПЗ Паміра, з Тянь-Шаня, з Фан, з Архиза, зі Сванетії і навіть з мого найпершого у житті похода по Одеській області. Я звикла в усіх походах вести технічні щоденники у вигляді графіку руху, навіть якщо мене не призначали літописцем. Але серед усіх знайдених мною щоденників був один незвичайний: там був не технічний опис походу, а художній. Саме його я зараз хочу опублікувати тут.
Розповідь буде йти про похід 2012 року горами Тянь-Шаню (звіт та відео з походу). Враження та опис місцями трохи дитячі, як від першого походу, але реальні, які були на той час.

Переліт
Більша частина групи летіла з Дніпропетровська, Сергій – з Києва, а я – з Одеси. В Одесі я ще встигла скупатись в Чорному морі й прогулятись по Деребасівській. Оскільки я летіла одна, то багато їжі та спорядження мені не перепало. Тому я влізла в літак у спідниці й сандаликах, не одягаючи на себе ані черевиків, ані пуховки, самоскидів, каски і всього іншого. В руках були лише дві компрески зі шмотками, причому туди можна було покласти ще 2 кг. А ось у хлопців в Дніпропетровську ситуація кардинально відрізнялась: в 30 кг ніхто не влазив, їм довелося на себе одягнути все можливе – і в такому вигляді, ще й з гітарою в руках, їх не хотіли впускати в літак. Мабуть, робітники Дніпропетровського аеропорта тоді ще не звикли до туристів.
Прилетіла я в Бориспіль, пишу Жені, що я вже там. У відповідь: «Знайди Сергія». Знаходжу я спантеличеного Сергія, з розібраним рюкзаком та кучею речей навколо нього – він не знав, як спакуватись, щоб влізти в ліміт багажу. Я йому порадила забрати шатер в ручну поклажу, забрала собі його частину речей – і проблему було вирішено. Ми разом пройшли реєстрацію й дочекались решту частину групи в залі очікування.
Нарешті, ми всі разом в одному літаку, летимо в Бішкек. У мене вдруге за день місце біля ілюмінатора напроти крила літака :)

Зустріч з горами

Гори ми почали бачити ще по дорозі з Бешкека в Каракол. Дивлячись на них, я з нетерпінням очікувала наш майбутній похід. Ми їхали вздовж північного берега Іссик-Куля, і хлопці навіть встигли скупатись в озері. Оскільки вода була холодна і я трохи кашляла, то приєднатись до них не наважилась.
І ось нас привезли в Каракол, де ми купили продукти і спакували їх. Вранці нас привезли на початок нашого маршрута. Нарешті ми побачили гори дуже близько!
Рюкзаки були легкі, оскільки ми йшли акліматизаційну частину в шість днів. З такими рюкзаками було приємно милуватися скалами, водоспадами й річками, що нам траплялись по дорозі. З кожним десятком кроків відкриваються все нові й чарівні види. Я про це мріяла цілий рік!

Терскей не хотів нас відпускати

На хребті Терскей ми спочатку зходили радиально пер. Котор Східний (1Б), потім пер. Колпаковського (2А). Сходження на пер. Котор Східний було цікаве тим, що ми його йшли з легкими рюкзаками, що корисно для акліматизації. Ще більш корисне було те, що з сідловини перевала можна було побачити шлях на наш наступний перевал, підйом на який являв собою великий і дуже гарний льодопад. Наступного дня ми змогли побачити цей дивовижний льодопад в усій його красі і дуже близько. Він заворожував усіх безліччю великих тріщин, розламів, бергшрундів, льодових стінок та бурульок. Незважаючи на все це, нам вдалося знайти безпечний шлях скрізь нього. Відважний Артем, який йшов попереду, на питання: «Як там, є шлях?» відповідав: «Є, головне – не сцяти!». Сідловиа пер. Колпаковського являє собою велике сніжне поле, на якому ми випробували наші нові снігоступи, які я пошила всій групі, крім Льоши. Виявилось, що снігоступи вийшли доволі гарні, враховуючи, що я їх робила вперше. Я була дуже рада результату.
Після сніжного поля був знову відкритий льодовик з багатьма тріщинами, через які ми всі дружно стрибали. Раптом Льоша помітив, що у Роми немає однієї кішки на нозі. Женя терміново відправив останню третю зв’язку на пошуки втраченої кішки. Усі припустили, що кішка згубилась десь неподалеку, біля останніх декількох тріщин. Тому Сергій, Альона й Ігор кинули свої рюкзаки, і мершій відправились, не взявши з собою ані теплих речей, ані рацій.
Нічого б не передвіщало біди, якби не темні хмари, що наближались до нас і затягували все навколо густим туманом, а також дуже сильний вітер. Хлопці врішили, що кішка була забута на місці, де в нас був останній привал і ми знімали снігоступи, тому їх вже довго не було. Ми почали хвилюватись. Женя вирішив поставити тент від шатра і йти шукати хлопців. На щастя, ми встигли лише дістати шатер з рюкзака Сергія, як наші друзі вже повернулись, нічого не знайшовши.
Ставимо тент від шатра. Я тримаю шток і ледве стою на ногах – вітер настільки сильний. Через хвилину до мене приходить Альона, ми стали поруч, обійнявшись, і разом намагались тримати шток вертикально, але в нас це не дуже виходило, бо заважав вітер. Коли до нас приєднався Ігор, лише тоді в нас вийшло протистояти штормовому вітру. Хлопці розтягнули тент на льодобурах і ми занесли всі рюкзаки всередину тенту. Вітер був настільки сильний, що він піддував тент догори, і стаканчик був в сантиметрах 15 від верхнього кінця штока. Тому треба було міцно тримати стаканчик, тягнучи його вниз до штока. Крім цього стінки тенту сильно плескали, що могло його порвати, тому для запобігання цього ми всі дружно тримали стінки і стелю тенту. Тим часом Женя переписувався з Ханіним (чоловік, що організовував для нас трансфер, документи, заброски й проживання в Караколі) і питав, чи завезли вже нам заброску і чи можливо в неї покласти кішки. На наше щастя, заброску ще не встигли завезти і пообіцяли додати в неї кішки. Через гони півтори вітер стих і туман розсіявся. Ми спустились з льодовика на морену і стали на ночівлю. Всі були втомлені і трохи налякані після такого насиченого дня. Це було гідне випробування для всіх.

Дупа шукає пригод – відправляйтесь на «Кумтор» :)

Тянь-Шанські сирти – це як кримські яйли, тільки інші. Вони прекрасні, чарівні і заворожують своєю незвичайною красою. Вони здаються нескінченними: бачиш попереду пагорбець, і здається, ніби ось ти на нього залізеш, і звідти буде спуск до нашого озера. Але не так все швидко. Нагорі цього пагорбу тобі відкривається вид на ще один пагорбець, і так дуже багато разів… Сирти бувають кам’янисто-трав’яні та заболочено-трав’яні в долинах річок. На них росте багато різнокольорових квіточок і в них мешкає багато тваринок. Ми бачили сурків, гірських козлів, одного разу навіть ціле їхнє стадо.
Такими сиртами ми перебирались з Терскея в Ак-Шийрак. Неподалек від озера Петрова, на закинутій метеостанції, на нас чекала наша заброска з кішками. Шлях до нашої заброски лежав через золоті рудники канадської компанії «Кумтор».
Ми зупинились на ночівлю на північному березі озера і наступного ранку відправились забирати заброску. Стас і Альона лишились в таборі, оскільки мали трохи зависоку температуру ввечері й вранці. Ми залишили їм рацію для щогодинного зв’язку.
Пройшовши близько години вздовж річки, ми побачили дорогу, що вела до нашої метеостанції скрізь «Кумтор». Ми зупинились на привал та спробували зв’язатись з нашими друзями. Але зв’язку не було: чи то через заваду пагорба, за яким стояв наш табір, чи то на «Кумторі» його глушать.
Пройшовши по дорозі хвилин п’ять, повз нас проїхала машина, звідки з нами умовно привітались, помахавши рукою. Ще хвилин через п’ять назустріч нам приїхала інша машина, з якої вийшли двоє чоловіків у формі з надписом «security». Один з них спитав, хто ми такі і звідки, а другий – знімав на телефон нас і що ми відповідали. Дізнавшись, що ми туристи і йдемо по заброску на метеостанцію, вони вирішили нас підвезти, оскільки знаходження і пересування сторонніх осіб на території «Кумтора» заборонено. Поки нас везли до метеостанції, повідомили, що назад теж відвезуть – ми зраділи цьому.
Метеостанція, де знаходилась наша заброска, була давно закинута, чимось схожа на кримські бункери. Мішки з нашою їжею були підвішені до арматури в дверних проємах, до одного з мішків за допомогою скотча були примотані кішки для Роми.
Метеостанція знаходиться неподалік від КПП «Кумтора». Коли ми повернулись на КПП, нас почали детальніше опитувати, звідки ми прийшли і куди збираємось йти далі. Протягом розмови виявилось, що наш табір з двома людьми знаходиться на їхній території. Один з охоронців забрав Женю на машині, щоб той показав йому наш табір. Всі інші залишились чекати на КПП. Як виявилось пізніше, основна задача охоронців – це привозити на КПП всіх сторонніх, яких вони помітять на їхній території або хтось передасть їм по рації. Поки ми чекали Женю, ми довго вели бесіду з охоронцем, дізнавшись від нього багато цікавого про цей золотий рудник: що з однієї тонни руди здобувають три грами золота, що вони працюють цілодобово і безперервно цілий рік, вахтами по два тижні, що на їхній території є біл’ярд, тренажерний зал, і багато іншого.
Наш табір стояв за пагорбом і його не було видно з дороги. Охоронець, що поїхав з Женею, під’їхав близько до табору, але Женя показував кудись вдалину, ніби точно не пам’ятав, де наш табір. Охоронець ніби повірив і хотів вертатись назад, як на пагорбі з’являється Стас, шукаючий зв’язок. Охоронець його помітив і пішов переходити річку вбрід, прямуючи до нього. Зайшовши в річку по пояс, охоронець повернувся назад. Він не хотів мочити вуха, очі й ніс – це було заборонено діючим в той час мусульманським постом, що зветься «рамадан». Охоронець хотів переїхати через річку на машині, забрати Стаса й Альонку разом з усіма нашими речами і відвезти на КПП. Але в нього нічого не вийшло через сильний потік річки.
Отже, Женю привезли назад на КПП до нас, і ми пішли пішки в наш табір. Начальник охорони заборонив охоронцям нас підвозити. Я питала в охоронця, з яким ми спілкувались, чому нас не відвезуть назад. Він відповів, що їхнє начальство часто приймає дурні рішення. Пройшовши кілометра два від КПП, ми зустріли ще одного з охоронців на машині. Він спитав, звідки ми йдемо, на що ми відповіли, що з КПП. Він озирнувся, подивився, що нас ніхто не бачить, і вирішив нас підвезти по дві людини за ходку, бо більше місць в машині не було. Після першої ходки він ще раз озирнувся, і другою ходкою забрав решту п’ятьох: двох в кабіні і трьох в кузові. Так, незнайомий охоронець, нелегально відвіз нас до кінця дороги і побажав удачі :)
Наступного ранку ми вийшли ще до сходу сонця і поспішали скоріше покинути цю територію, щоб нас знову не відвезли на КПП, адже наш шлях лежав в зовсім протилежний бік. Вийшовши на морену льодовика Петрова, ми урочисто спалили сміття. Адже ховатись вже не треба було – ми залишили зону «Кумтора», і можна було навіть дулі крутити :)

Чарівний Ак-Шийрак

Піднявшись на льодовик Петрова, ми радиально зайшли на вершину, зробивши першопрохід, і назвали її пік Провінційних Туристів (2А). Потім ми піднялись на пер. Петрова (1Б) і спустились на льодовик Джамансу. Навкруги дуже гарно: великі скелясті й засніжені гори, маленькі хребтики різної форми, льодопади…
Нам треба було стати на ночівлю під пер. Джамансу Півд. (2Б), щоб наступного дня зайти на нього, а звідти радиально піднятись на пік Айгюль. Коли ми підійшли під перевал і почали шукати місце під шатер, то виявилось, що навкруги дуже багато тріщин, до того ж почала погіршуватись погода: сильний вітер і туман. Нам довелося стати на площадці біля тріщин. Від шатра було дозволено відходити на відстань не більше двох мерів, тому до ранку навколо нього утворилось багато сніжних «кучок». А коли після наступного сонячного дня ми спустились в табір, замість сніжних "кучок" були жовто-коричневі плями :)
На пер. Джамансу Півд. ми завісили дві мотузки на підйом: першу Сергій, другу я. Так мені вперше довелося скористатись своїми агресивними кішками й льодорубом за призначенням – вони добре мене тримали на льодовому схилі близько 50°. Діставшись сідловини перевала, я зробила станцію на трьох льодобурах, до льоду докопалась не дуже швидко. Це була моя перша станція, яку я робила в поході, тому я дуже відповідально поставилась до цієї задачі. Я закріпила перила до станції, поклала зверху на станцію свій рюкзак, і сіла на нього зверху, із відчуттям добре виконаної роботи :)
З перевала на пік Айгюль ми довго йшли по снігу у зв’язках. Потім на скельну вершину Тьома завісив одну мотузку. На вершині була гарна погода, хоча навколо далеко від нас висіли хмари. З вершини ми бачили дивовижні пейзажі з усіх боків. На вершині ми пообідали, набрались сил, і йти вниз було набагато легше.
На спуску з пер. Джамансу Півд. я йшла останньою і вперше в житті робила самовикрути з льодобурів. У мене вийшло з першого разу, і я була цим дуже задоволена. Це було нескладно, адже мені хлопці все детально розповіли, як і що робити. Проте забули розповісти одну маленьку деталь  Відстібаючись зі станції перед спуском, мені чомусь було трохи страшно через те, що льодобур-самвикрут починав розкручуватись під вагою здьорга. Тому я почала придумувати протиугінні системи: на першій станції був сніг – я ним присипала кінець здьорга з карабіном; на другій станції був лише фірн – здьорг я прорізала петлею в цей фірн, і він тримався за рахунок тертя. Після спуску в табір хлопці мені розповіли ту маленьку деталь: щоб самовикрут не розкручувався під вагою здьорга, треба навантажувати перильну мотузку, що в свою чергу навантажує самовикрут, і це треба робити перед відстібанням від станції. Якби я це знала заздалегідь, то мені б не прийшлося видумувати ніякі протиугінні системи  Тепер є бажання повторити те ж саме, але правильно.
Наступного ранку ми відправились в бік пер. Золотарьова (2Б), йдемо у зв’язках по закритому льодовику. Через чотири хвилини руху Женя провалився в тріщину, за його словами, метрів на десять. Мені здалося, що Женя зажумарив з неї швидше, ніж хлопці діставали його рюкзак.
Вийшовши з льодовика Джамансу на морену, ми зупинились на обід. Погода була чудова, сонячна. Сергій повісив сушитись шатер на великий камінь, що лежав на льодовику. Через хвилин десять камінь з’їхав і привалив шатер. Оскільки камінь був розміром в два Сергія в висоту, то зрушити його з місця було нереально. Поки ми з Альонкою спали, а Стас варив обід, хлопці розважались з шатром і каменем: накидавши дрібне каміння з одного боку та рубаючи льодорубами лід з іншого, їм вдалося нахилити камінь в протилежний бік від того, що привалив шатер. Так, через півтори години чоловічих розваг, шатер був звільнений з-під величезного каміння. Потім ще з півгодини я зашивала діри в шатрі, які прорізав камінь.
По пологому льодовику Сонячний ми піднялись на пер. Золотарьова і дюльферяли з нього шість мотузок. Тут я навчилась робити провушини, а Тьома робив самовикрути. Неподалік від нашого перевала ми побачили дуже гарний перевал Казахстан (3А) з класним льодопадом. Дійшовши до морени, ми стали на ночівлю.
Далі ми спустились до річки Саричат. На цьому наш шлях по Ак-Шийраку було завершено. Альонка захворіла, і ми вирішили йти на метеостанцію та звідти їхати в Каракол. Цього разу ми йшли до метеостанції, обходячи територію «Кумтора». Ми були на місці о 9 ранку, а водій мав нас забрати о 14. Ми зупинились на протилежній стороні річки від метеостанції, на всяк випадок сховавшись за пагорбом. О 13:30 ми перейшли річку вбрід і вийшли на дорогу. Водій був вже на місці, причому чекав на нас вже три години. Ось так ми один на одного чекали :)

Відпочинок в Караколі
В Караколі ми вийшли на зв’язок з Богданом і попросили змінити Альоні квиток, у нього це вийшло зробити. В Караколі ми мали лишитись на вечір і один день. За цей час ми встигли помитись, попратись, поїсти свіжих фруктів і повисіти в інтернеті.
Дізнавшись, що Альонка пройшла реєстрацію і чекає на посадку в літак, ми вирушили продовжувати наш маршрут.

Мальовничий Куйлю

Нас завозили в долину річки Теректи, повз мертве місто Інильчек, де раніше був алюмінієвий завод і мешкали люди, а зараз там нікого немає.
Коли нас привезли до місця призначення, надворі йшов невеликий дощ. Тому ми зразу поставили шатер, після чого дощ закінчився. Але це було не надовго, згодом він знову пішов. Ми вирішили лишатись тут на ночівлю і сходити на розвідку.
Ми відправились втрьох: Рома, Ігор і я. Річка Теректи тече в дуже мальовничому каньоні, навкруги гарні скали різних відтінків, а також гарні ялини. На стежці ми знайшли список спорядження групи Ігора Злацького, який починав свій маршрут в цій долині. Дійшовши до металевого тросу через річку, ми пішли назад. Це було місце нашої завтрашньої переправи.
Цього вечора ми дізнались, що Злацький втопив рюкзак на якійсь річці і питав в смс, чи немає в нас запасних кішок. Ми відповіли, що в нас є одна, а друга – на льодовику Колпаковського :)
Ось ми і дійшли до переправи з тросом. Льоша першим пішов по тросу зі страховкою і супроводженням, потім хлопці руками натягнули подвійну переправу, по якій ми переправили всі рюкзаки й переправились самі. Стас переправився останнім по тросу зі страховкою і супроводженням, перед його уходом ми розв’язали переправу. Цю переправу ми пройшли за півгодини – вийшло доволі швидко, оскільки вона коротка, близько 20 м, і з тросом.
Друга навісна переправа була перед злиттям з річкою Аютор. До цього місця ми йшли то стежкою, то дерлись скрізь колючі кущі, ялини та інші зарості. Ця переправа виявилась набагато цікавіша попередньої. Тут Льоша лише з третьої спроби мужньо перейшов річку першим, ухопившись руками за гілки дерева, що росло на протилежному березі річки. Попередні дві спроби його змивало течією і прибивало до нашого берега. Це був найскладніший етап переправи. Далі ми натягнули подвійну переправу окремим поліспастом і всі переправились по ній разом з рюкзаками. Це все зайняло в нас вже годину. Майже одразу після переправи ми перейшли вбрід річку Аютор та зупинились на обід. Після обіду ми довго йшли поймою річки Теректи. Раптом Женя захотів зупинитись на ночівлю. Ми всі його вмовляли пройтися ще трохи, але в нас нічого не вийшло. Ми поставили шатер на пісочку, повечеряли. А потім хлопці дістали зі смітника пляшку з залишками меду і стали його доїдати.
На шляху до перевала Каратор Західний (2Б) ми ще декілька разів переходили вбрід річку Теректи стінками, потім вийшли на морену і по ній довго підіймались на льодовик. По ньому ми підійшли під крутий зліт на плато, з якого йшов шлях на перевал. Тут ми зупинились на обід, і поки Стас готував супчик, Тьома, Ігор і Льоша завісили три мотузки перил. Після обіду ми віджумарили ці три мотузки, а потім довго підіймались по сніговому полю на сідловину перевалу. Сідловина перевалу, на щастя, виявилась осипною, тому ночувати на ній було вельми приємно. Види з перевала дуже вражають своєю красою: навколо засніжені вершини, гарний льодопад, чудові скали та чарівний захід сонця. В турі ми знайшли перевальну записку Ігора Дерибаса з Запоріжжя – на підйом ми йшли по їхнім слідам. Наступного дня ми провісили дві мотузки дюльфера на спуск, а далі пішли слідами Мансурова – його записку зняв Дерибас. На спуску з льодовика нас вразив дуже гарний та величний льодопад, що веде на перевал Сніжна Фантазія (3Б). Сам по собі льодовик Каратор теж дуже гарний: на ньому є невеличкий льодопадик, блакитне озерце та багато маленьких мульд, наповнених водою. Також нам траплялась мережа хвилястих струмків, що перетинались між собою. Вони нагадали нам аквапарк :)

Несподівана зустріч

Спустившись з льодовика, до коша з другою заброскою ми мали пройти близько 7 км стежкою. Тільки стежка йде по лівому берегу річки, а ми були на правому. Від стежки нас відокремлювала темна, вируюча, з грохотом каменів річка Каратор. Ігор перейшов її першим зі страховкою та супроводженням – ми планували тягнути переправу. Але по рації Ігор передав, що можна перейти і стінками. Найвищі хлопці, Льоша і Женя, перейшли успішно. Потім пішли Тьома, Сергій і я. Дрібні рукава ми пройшли без проблем, проте коли ми зайшли в основний потік, то Тьому знесло течією. Ми з Сергієм спирались, як могли. Сергій навіть зігнув свою палицю на 90 градусів, але спираючись течії, він низько нахилився, і його теж збило з ніг. В цю мить я опинилась посередині, тримаючи на собі двох збитих течією хлопців по боках. Це тривало дуже недовго, і мене теж збило. Отже, течія прибила нас до острівця посередині головного потоку річки. Ми піднялись і перейшли решту частину річки успішно. Для мене це була захоплива пригода.
За нами пішли Рома і Стас: Ромчика теж знесло, а Стаса прибило до острівця, він однією рукою схопився за камінь, а другою – тримав Рому. Зрештою, вони теж забрались на острівець і успішно перейшли на наш берег.
Після боротьби з течією ми отримали невеликі синці, а я і Стас ще трохи потягнули плечові зв’язки. Моє розтягнуте плече зовсім не боліло, коли я йшла з рюкзаком, а ось коли знімала/одягала його або рухала рукою без рюкзака, то суглоб починав боліти. Але я мастила його маззю, хлопці одягали/знімали мій рюкзак, і він швидко пройшов.
Перейшовши річку, ми вирушили до коша. Підходячи до нього, ми здалеку побачили помаранчеві намети. Ми знали, що такі намети у Злацького, і здогадувались, що це вони. А коли до нас назустріч вийшли Маринка і Шуня, то переконались в цьому. Ми були дуже раді нашій зустрічі з добре знайомою київською групою і з зацікавленістю спілкувались один з одним, розповідаючи про свої пригоди.
Вранці ми поїли місцевий хліб з каймаком. Далі ми двома групами натягнули переправу через річку Ашутор та переправились по ній. Хоча Злацький вирішив далі йти нашим маршрутом, ми все одно сфотографувались всі разом на пам’ять, бо не були впевнені, що по дорозі ще зустрінемось. Вони лишились чекати Сергія Палієнко, який на коні поїхав забирати їхню маленьку заброску з рюкзаком, кішками, пуховкою та їжею. Хоча ми і вийшли раніше, хлопці і дівчата все одно нас наздогнали, і ми ночували на одній поляні.
Наступного дня ми вийшли раніше, і наші друзі вже не наздогнали нас. В цей день у нас був ще один брід з перилами, які ми тримали руками. Перевал Бригантина (2Б) потроху наближався до нас, але періодичні дощі не дали можливості зайти на сідловину в цей день. Йшов дощ, ми починали ставити тент від шатра, потім дощ припинявся, ми збирали тент, йшли далі, дощ знову починався, і так декілька разів…
Вранці наступного дня ми піднялись на сідловину перевала Бригантина, а через хвилин сорок піднялась група Злацького. Ми почали дюльферяти по парусу Бригантини, а слідом за нами з деяким інтервалом і паралельно спускались хлопці Злацького. Спустившись на морену, ми дочекались, поки хлопці завершать спуск по парусу. Їм лишалось пройти невеликий льодопад на шляху до морени. Але ми не стали їх чекати і пішли вперед. Біля одного з туриків на стежці ми залишили записку: «Хлопці, доганяйте. Ми на вас чекаємо! Хто останній, той… :)». Але в цей вечір ми їх так і не дочекались.
Наступного дня ми дійшли до а/т «Каракол», від якого лишилась лише назва. Там ми поїли смачний хліб і каймак. Раптом ми побачили вдалині групу. Ми були впевнені, що це наші друзі, і пішли їм назустріч. Підійшовши ближче, ми були розчаровані, адже це були не вони. Пізніше ми ближче зустрілись з цими туристами, які теж йшли до озера Алла-Кьоль – це були пузаті російські дідусі з льодорубами ВЦСПС.
В останні дні похода ми не збирались дуже поспішати, щоб наші друзі нас наздогнали. Але в нас щось не виходило йти повільно, і ми ночували далі від запланованих ночівель. Ось і зараз ми вже дійшли до озера Алла-Кьоль, випередивши наш графік. Ми зупинились напроти водоспада, що стікав з озера. Ми поставили шатер, лишили рюкзаки, і відправились до озера. Через 20 хв ми були на місці. Це було наше перше велике озеро на маршруті, і, звісно, воно зачарувало нас своєю красою! Поки Льоша готував вечерю в таборі, ми насолоджувались дивовижними видами озера і багато фотографувались.
Наступного ранку ми знову піднялись до озера, помилувались ним, і пішли на перевал Алла-Кьоль Північний (1А). Це був останній набір висоти за наш похід, далі нам лишалось лише спуститись до гарячих джерел Алтин-Арашан. На спуск йшлося дуже легко, і ми не помітили, як завершився наш похід. Ми пройшли близько 300 км.

Завершення походу

Закінчивши маршрут, ми стали міркувати, коли відправлятись в Каракол. Приблизно одночасно з нами в цьому місці мали завершити свої походи ще дві наші знайомі групи: Ігора Дерибаса та Ігора Злацького. Ми б могли поїхати в Каракол разом, але вийти з ними на зв’язкок і дізнатись, де вони, ми зараз не могли. Через зв’язкових в Києві ми дізнались, що група Дерибаса стоїть в 2 км від гарячих джерелі що в нього замовлений транспорт до Каракола на завтра. Незабаром ми їх знайшли і стали поруч на ночівлю. Ми довго сиділи разом біля багаття та спілкувались.
Наступного дня ми парились в гарячих джерелах, грали в настільний теніс та відпочивали. В цей же день ми зустріли групу Злацького, які теж завершили похід. Так, три українські групи зустрілись в одному місці на Тянь-Шані. За дві ходки ми всі разом доїхали до Каракола, а ввечері сиділи разом біля багаття і співали пісні під гітару. І, звісно ж, заспівали Гімн України.
Далі ми гуляли, купляли місцеві сувеніри, куштували національні страви. Ще ми встигли побувати в музеї ім. Пржевальського, де виявилось дуже цікаво. І, як було заплановано, поїхали купатись на Іссик-Куль. Це дуже велике озеро, і ми весь похід мріяли на нього попасти.

Ось такий вийшов цікавий і насичений похід. Бажаю, щоб у кожного туриста хоч раз у житті такий трапився!